Ужгородські грози. Історія, старіша за місто
Із щоденника Сергія Федаки
За більш як тисячолітню історію Ужгорода грози над ним гриміли не одну тисячу разів. Вони так наелектризували місто, що тепер воно вже іскриться цілий рік. Блискавку тут часто називають ґутою: «Ґута би тя била, грім палив!» Не знати, чи то у пам’ять про войовничих готів, що колись прокотилися через наш край із Причорномор’я у Західну Європу, б’ючи і палячи усе на своєму шляху, чи ще з якоїсь причини, але такий вираз міцно закріпився у народі.
Ця історія діялася якраз у часи готів, коли Ужгорода ще не існувало, але в околицях майбутнього міста люди вже потихеньку селилися, розчищали серед хащ невеличкі поляни і перетворювали їх на городи, навколо яких поступово розростався невеликий хутір, а там і ціле село.
Дві родини поселилися на протилежних берегах потічка, але місток через нього принципово не ставили. Натомість кожна відгородилася від сусіднього лісу, що починався зразу за їхніми хатами високим частоколом, а відтак заходилася вирощувати усе, що тільки росло на цій благодатній землі – найбільше капусту і боби, що дозволяло сяк-так зводити кінці з кінцями від одного урожаю до іншого. Тут добре родилася не тільки городина, а й діти, тому в одній родині скоро став зростати хлопчик Славко, а в іншій – дівчинка Злата. Нагадували маленьких вовченят, ревно придивлялися, чи у сусідів бува не вродило краще, ніж у них, чи хата не вища, чи пташки там не співають дзвінкіше. Єдине, що не викликало заздрощів – це вода, бо вона таки була однакова – зі спільного поточку. Він розділяв, але і примиряв дві родини.
Коли готи, а потім і гуни, болгари, а пізніше ще й авари прочісували лісову місцевість у пошуках легкої поживи, родинам доводилося ховатися у лісі, де кожна вже мала надійну підземну схованку з запасами харчів, що дозволяли протриматися кілька днів, поки чергова напасть не згине, як роса на сонці. Так і жили – то поралися на землі, то ховалися під неї, аби не піти у неї назавжди, пише газета «Наш Ужгород».
Нападники приходили переважно улітку, осені же з їхніми затяжними дощами видавалися відносно спокійними. Тому перші серпневі грози віщували кінець нападів людоловів і можливість вільно зітхнути. Славко і Злата вибігали під перший грозовий дощ, кидалися у нього, неначе і морські хвилі, ніби хотіли розчинитися поміж краплинок. Гроза віщувала кінець літній спеці, а головне – кінець візитам зажерливих чужинців.
Блискавок, звісно, остерігалися. Вони сліпили і могли навіть спалити. Лінійні блискавки ще були так собі. Вони блимали десь високо у небі, а трохи згодом гриміло. Значно небезпечніші були блискавки кульові, котрі з’являлися зовсім зненацька, повільно пропливали повз ошелешених очевидців і так само загадково зникали.
Того разу така сяюча куля спалахнула біля Славка, повільно обігнула його, наче вовк, що придивлявся до наміченої жертви, далі перенеслася через потік і облетіла так само застиглу Злату. Час для них обох зупинився, кожний відчув подих смерті. Зробивши вісімку, куля знов повернулася до потічку, пірнула у нього і вибухнула там гігантським феєрверком. Тисячі іскор бризнули навкруги, перетворивши вечір на полудень. Коли хлопець і дівчина прийшли до тями, вони виявили, що у них з’явилася перша сивина у волоссі. І ще якийсь незрозумілий щем у серці. Кожний відчував, наче побував на тому світі, але не знати як і для чого повернувся звідти. Вони вже знали багато казок, де герой мандрує у загробний світ, а потім повертається звідти – чи то за допомогою грифа, що виносить його нагору, чи то за допомогою вірного коня, чи то ще якимось дивом. У них таким дивом стала блискавка. Вона перенесла їх обох разом на якусь мить у паралельний світ, де вони були чимось одним-єдиним. А повернувши їх назад, у звичну реальність, блискавка чомусь їх так і не розлучила. Так і довелося жити разом.
Так у цей світ прийшло кохання, чию природу досі ніхто не здатен збагнути, як і природу кульової блискавки. Ті, хто це пережив, кажуть, ніби вони щасливі. Ті, кого це оминуло, кажуть, що вони ще щасливіші. Істину же не знає ніхто. Просто інколи спалахує блискавка – досить часто поміж людей, які, здавалося би, геть не підходять одне одному. Далі вони тримаються одне одного, наче сплавлені докупи якимось пекельним розрядом. Пояснити це неможливо. Можна тільки позакривати усі вікна, коли настане гроза, затягти занавіску, виключити всю електрику, аби не притягувала блискавку. Хоча кажуть, що навіть це не допомагає. Гута – не готи, від неї не сховаєшся ні під землею, ні у власній підсвідомості.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
