Магічна полонина Руна: екстремали, яфиновози та ракети
Сходження на полонину Руна починається з самого Ужгорода.
Одразу після виїзду з міста нахлинають дивні відчуття незвіданого…
Отже поволі клубком розмотується дорога…. Село за селом, проносяться за вікном, мов кадри кінофільму.
Табличка «Перечинський район»… Далі – густі нетрі лісу, малолюдні села… але про них – іншим разом.
Аж ось і видніється найбільша полонина українських Карпат. Попереду – ще довгий маршрут Великоберезнянщиною.
Дорога тягнеться між високими скелями, вони нагадують величезних німих велетнів і безмовно споглядають велич гомінких струмків, які протікають під ними. Вона в них холодна, свіжа і чиста. Природа справді мудра, вона дає людям живильну вологу всюди, навіть у здавалося б недоступних місцях.
Біля підніжжя Руни починається зовсім інакша дорога. Військова. Її викладено із бетонних плит починається з села Липовець. Прокладали її ще за рядянської влади. Не можна сказати, що вона ідеальна, радше – навпаки. Але виїхати аж на вершину нею таки можна.
Тай транспорту там дійсно багато.
Та ще й якого?
Кажете, в Ужгороді є маршрутки… А на Руну їх їздить більше… Щоправда, звуться вони туристовозами та яфиновозами.
Хто як може, так там заробляє.
Наприклад, збирачів яфин із села Липовець на вершину можуть вивезти за 40 гривень, а із Сімер – за 100.
Так розповідає Василь, якого зустрічаємо біля власного подвір’я.
Власне знайомимося не з ним, із його сином.
17-річний хлопець щойно повернувся з Руни. Він сидить на узбіччі дороги, втомлений. Відпочиває.
Говорити не дуже хоче, каже лише, що збирати ягоди їздить уже п’ять років.
Напроти, із-за огорожі виглядає жінка років 35. То – його мати. Вона чомусь квапливо біжить в хату, а її чоловік навпаки, запрошує подивитись пристрій, яким збирають яфини.
У дворі кілька ящиків із ягодами, десь 10.
«Це – рвачка, – каже Василь. – Її називають по-різному. Хтось каже грабачка, хтось – гребінка.
Пристрій трохи нагадує праску. Щоправда, із гребінцем та скринькою для ягід.
«Вам на полонину треба їхати, там уже місяць як заготовляють яфини, – розповідає чоловік. – Ще на кілька тижнів вистачить. Далі будемо збирати «брусніку». Це – такі червоні ягоди. Вони ще не зовсім достигли.
«У нас усі їздять на яфини, – долучається до розмови баба Марія, що сидить на лавці у дворі. Навіть я стара, у 78 років їжджу. І онуків із собою беремо. Ось десятирічна онучка Світлана вже теж збирає. У школу собі на зошити заробляє. А мені до пенсії копійка теж не завадить. Вирушаємо на гору вдосвіта, поки ще темно, повертаємось після обіду».
Отже, їдемо далі. На наш великий подив, на узбіччі бачимо привал…
Там приблизно два десятки збирачів яфин.
Із імпровізованого кіоску продають пиво.
Поруч – черга.
А навпроти із пляшками та цигарками сидять на землі і чоловіки, і жінки.
Вони відпочивають. У руках кожного по пляшці і в більшості – ще й по цигарці.
Цікаво, що компанія сидить на сонці, а не в затінку. Дивно, як їм не спекотно.
І чому важко зароблені гроші люди витрачають не на харчі, а на алкоголь та тютюн?
А ми вирушаємо на Руну. Дорогою бачимо автомобілі з людьми. Завантажені – як кажуть, по самі вуха. Переважно – це машини з кузовами або мікроавтобуси. Є й вантажівки, схожі на лісовози. Збирачі сидять у кузовах, настільки заповнені людьми, що це нагадує Індію. Таке можна побачити лише в телевізорі. Там населення так їздить на поїздах… навіть на дахах та поручнях вагонів. А наші так прямують на полонину заробляти гроші.
Серед так званих високогірних «маршруток» є не лише такі, що возять закарпатців, є й транспорт для туристів… і його багато.
Гості сидять у багажному відсіку і споглядають краєвиди. Це – справді екстрим, тим більше враховуючи маршрут.
Серпантин схожий на американські гірки. Є дуже небезпечні підйоми. А ось і несподіванка. Нас спіткає прикрість. На автомобілі пошкоджено колесо.
Ми наїхали на дріт на цементній плиті. Потрібно замінювати. Шину розірвало повністю.
Тим часом роздивляємось панораму. З висоти усі гори та стежини не такі, як знизу. Там весь світ під ногами… і ми ще навіть не доїхали до середини Руни.
Ідемо прогулятися. Знаходимо перші яфини!
О, диво! Вони тут зовсім не такі, як на ринку!!!
Виявляється, кущики зовсім дрібненькі і яфин на них досить багато. Їх потрібно шукати, як суниці. І як збирачі можуть стільки назбирати?
За яфинами треба схилятися, навіть якщо руках гребінка. Це – справжня зарядка для спини.
Поруч росте синя сон-трава. Її хочеться фотографувати і фотографувати. Дуже гарна і яскрава виходить на світлинах ця дивовижна високогірна квітка!
Уперемішку з яфинами ростуть кущики брусниці. Червоні ягоди мають дуже багато народних назв: борина, боровина, борівка, брослина, бруслинчик, хворостянка, ґоґо́дза, ґоґо́зи, ґоґо́ци, ґоґо́цки, голубець, грушпан, кам’яниця, кам’янка, камінки, квасниця червона, квасничник, суфез, яфуза… Всіх навіть не перерахувати.
Та найдивовижніше, кущики ростуть дуже щільно і ходити нами так м’яко, ніби ноги наступають на хмари… а вони тут дійсно поруч. Отже, походивши крайнебом, знаходимо криницю.
Щиро радіємо, оскільки тут така спека, що важко дихати. Підставляємо долоні під струмені. Вмиваємо обличчя і куштуємо воду. Вона дуже смачна, хоч і не надто холодна.
Нарешті колесо замінено і рушаємо далі.
До речі, на Руні є одна цікава особливість. Вітер дує не так, як в низинах. Холодні хвилі з лісів дуже приємно освіжають, але цей потік потрібно зловити. Проте враження – неперевершені.
Обабіч дороги рожевіють величезні ділянки з Іван-чаєм. Дехто його збирає. Видно, лікарську рослину також приймають у пунктах прийому.
Нас обганяє кілька квадра циклів та джипів. Деяк із них їдуть вже вниз. Виявляється, тут дуже модно кататися на них – є простір і вистачає гострих вражень.
Врешті-решт бачимо рівну місцину… Це – вершина. Вона не така, як інші гори. 1480 метрів над рівнем моря. Тут інший світ, повітря – чисте, хочеться дихати на повні груди.
У голові аж паморочиться від висоти. Знизу – верхівки дерев і крихітні, як крапельки, будиночки,
Перше, у що опирається погляд – це Колізей. Колись тут була військова база. Від неї зараз залишилися тільки напівзруйновані стіни. Де-не-де можна натрапити навіть на залишки колючого дроту. Ідемо оглядати.
Будівель було декілька. Вони тягнуться вглиб гори. Велетенські приміщення схожі на гаражі. Колись тут квартирувала ракетна база. Об’єкт знаходився під охороною. Від бункерів нині зісталися лише стіни. Шкода, що така велетенська споруда руйнується. Адже там можна б зробити чудовий відпочинковий комплекс. Якби ще встановити кілька гірськолижних витягів – для туристів був би справжній рай.
До речі, про гостей. Відійшовши лише кілька кроків від колишньої радіолокаційної станції, впираємося у напіввантажний автомобіль. Він привіз туристів. Десяток чоловіків та жінок із трьома дітьми розглядають довкілля, фотографуються, а водій на тій же машині накриває для них імпровізований стіл. Помідори, хліб, сало і самогон. Такий собі кулінарний сервіс.
На двох місцях вершини полонини Руна встановлено хрести та пам’ятні знаки, які сповіщають про те, що тут приземлилися десантники.
Слід зазначити, що у 1944 році на вершині висадився радянський десант. Здавалося б Друга світова війна давно минула, ті події давно переосмислено, але радянських солдатів там досі вшановують. Хтось до знаку навіть приніс квіти. Вони хоч уже й засохли, але видно, що букет пролежав на горі не більше двох тижнів.
Пізніше з’ясовуємо, що на полонині щороку 2 серпня святкують день десантних військ. І в цьому році там відзначали професійне свято більше сотні ВДВ-шників із Ужгорода, Перечина, Мукачева, Сваляви та Міжгір’я, серед яких афганці, учасники бойових дій, бійці АТО. Саме вони і залишили біля монументу квіти.
А ми оглядаємо Руну. Рослинність там низькоросла. Трави багато, але вона не така, як на низині. На дотик усе більш ніжне.
Хмари – зовсім поруч. До них можна доторкнутись, у них можна пірнути, ними можна ходити.
Хочеться повезти до Ужгорода не тільки яскраві згадки та багато незабутніх вражень, але й шматочок неба.
Як би його тут набрати? Може, у пляшку?
Туристи саме йдуть із пластиковою тарою по воду. Вона є навіть тут… на Руні… як же природа все передбачила!
На такій висоті – краплі прохолоди!
Робимо ще кілька знімків і вирушаємо в нову подорож – тепер уже вниз… додому… обганяємо автомобіль із мандрівниками…. Нам усі махають. На обличчях незнайомців посмішки. Вони теж щасливі! Вони теж відчули неземну наснагу, свободу, яка є тільки в горах та адреналін.
До побачення, полонино Руна!
Ми ще обов’язково повернемось!
Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, Марина АЛДОН, ексклюзивно для zakarpatpost.net
