Цікава подорож. Як закарпатець бобрів їв
Нещодавно мені довелося поїхати до Волині у справах. Відвозив туди знайомих і одночасно оглянув місто та кілька довколишніх сіл.
Поїздка була цікавою і залишила по собі багато яскравих вражень, але найцікавішим було те, як ми гостювали в місцевого мешканця, справжнього кулінара-аматора, який виявився ще й дуже гостинним.
Знайомі попросили Василя, аби він нас накормив після дороги, тож коли ми завітали в його оселю, побачили на кухні щедро накритий різними наїдками стіл. Було там усе… і навіть більше.
Навіть хороші закарпатські ґаздині ставлять перед гостями менше страв.
Високий худорлявий чоловік у синій сорочці та стареньких джинсах люб’язно посміхався нам та розповідав про історію Волині.
На столі були усілякі м’ясні наїдки, які 60-річний господар наготував для нас сам. Жив він один, тож навчився чудово куховарити. Очі розбігалися від розмаїття меню.
Я скуштував і м’ясний борщ, і тушонку, і тушковане, і варене м’ясо, і копчене, і якісь рулетики… Все було дійсно приготоване як у ресторані. Наївшись досита, похвалив хазяїна за пригощання і заодно поцікавився рецептами.
Але коли Василь почав розповідь, я мало не втратив дар мови.
«То все з бобрів я зробив, – зізнався він. – У нас всі тепер тільки з них і готують».
«Як? Чому?», – ледве вимовив я.
«Сотні бобрів окупували берег річки Стир у межах Луцька та приміських сіл. Навесні вони поточили дамбу, утворюючи в ній нори, гризуть дерева і перегороджують ріки. Це загрожує підтопленнями. А ще вони їдять насадження у парках та скверах. Тому нам дозволили полювати на цих маленьких шкідників, – зізнався господар. – М’ясо ми не купуємо взагалі. Маємо стільки бобрятини, що не знаємо, що з нею робити. І коптимо, і в банки закладаємо, і морозилки повні».
Я замислився. Пригадав, що їв.
Страви дійсно мені сподобались. М’ясо трохи нагадувало кролятину, лише було трохи жорстким.
«Корисні властивості м’ясо бобра отримує завдяки великому вмісту мінеральних речовин і вітамінів. У США в багатьох сім’ях делікатесом вважається страва з бобрових хвостиків»,- продовжував далі оповідку Василь.
Справді, бобри – травоїдні, вони не харчуються, як кури черв’яками, не їдять абищо як свині і не відлежуються в калюжах. Вони чисті і більшість часу проводять у воді. Тож і не дивно, що м’ясо них вважається делікатесним.
«Деякі ґаздині не вміють готувати бобрів. Але складнощів із таким м’ясом насправді немає ніяких. Свіжу тушку треба попередньо вимочити у воді з оцтом, потім обробити, очистивши від плівки. Відтак розрізати на порційні шматочки і натерти часником. Ніякого специфічного присмаку не буде»,- продовжував ділитися кулінарними тонкощами волинянин.
Крім поживного обіду, він пригостив нас і самогоном власного приготування.
Загалом мене здивувало, що більшість всього там люди готують самі, магазини в них ще порожніші, ніж були в нас за радянської влади. Тож місцеве населення утримує домашню худобу, має підсобне господарство і майже нічого не купує. Навіть хліб печуть в домашніх умовах. Також там розводять риб, мають один ставок на чотири-п’ять родин. Багато працюють і насолоджуються життям у гармонії з природою.
Там не зводять, як у нас, велетенських будинків, на будівництво яких працюють півжиття. Я оглянув хату Василя. У маленькому, але акуратному однокімнатному помешканні відчувався затишок.
Мені було приємно, що познайомився з цим дивовижним чоловіком. Він – не просто хороший кулінар, а чудова у всіх сенсах слова людина.
«Якщо захочете ще борятини, ласкаво прошу у гості», – наголошував він, прощаючись із нами.
І мені дійсно хочеться повернутись… не заради м’яса, а щоб відпочити там ще трохи душею.
Олег ВАСИЛЬКО, Мукачівський район, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net