Чи знаєте ви, як саме автомобілізувався Ужгород
У двадцяті роки чеська промисловість почала випуск автомобілів «Шкода». Мода на них швидко поширилася по цілій республіці і сягнула Ужгорода.
Перше вітчизняне авто викликало тут шалений фурор – тим більше що воно взагалі було одним з перших у місті. Коли ж в Ужгороді з’явилася друга подібна машина, вони незабаром несподівано зіткнулися між собою, вчинивши першу авто- аварію в історії нашого міста.
Дивно, кінні екіпажі у нас завжди якось роз’їжджа-лися, а от машини почали «цілувати» одна одну з неймовірною частотою! Чи то вулиці у нас такі – тільки для коней, а машинам на них – ну ніяк, чи ще якісь причини, але битися у нас ті авто почали як дурні.
Та, незважаючи на те, спокуса мати саморухомий екіпаж, хизуватися на ньому з ранку до вечора перед тими, хто ще тільки мріяв про таке чудо – ця спокуса була непереборною. Тому місто поступово стало «заселятися» автомобілями. Кожний із них мав свій норов. Досить швидко авто витіснили кінні екіпажі кудись на околиці, а у центрі постійно щось гучало, стріляло, коптило небо, розбризкувало калюжі з-під коліс і ледве не матюкалося услід перехожим. А ще воно часто ламалося і розкорячувалося прямо посеред дороги. Такий поранений драндулет зразу обступав величезний натовп цікавих – кожний рекомендував свій найправильніший «протокол» ремонту – навіть якщо перехожий у тому абсолютно нічого тямив, а практично завжди так і було. Словом, кожна машина була ходячим, а часто стоячим шоу на колесах, аніматором нашого місткого життя. Досить швидко ми вже не могли собі уявити нашого міста без оцих атрибутів.
Втім не усі ужгородці повелися на ті новомодні забавки. Дехто залишався вірним вічним цінностям. Хтось уперто продовжував їздити кінним екіпажем, хтось послуговувався велосипедом (дешево і сердито), а хтось взагалі принципово ходив пішки. Чесно кажучи, зважаючи на химерну топографію Ужгорода, тут будь-де простіше і швидше пройти пішки, аніж на колесах. Та були і зовсім оригінальні випадки.
Наприклад, в одній з родин тодішніх ужгородських лісоторгівців молодий, але вже цілком успішний підприємець закохався у місцеву актрису. Справа дійшла до весілля, тож наречений сумлінно поцікавився у своєї обраниці, який би подарунок вона хотіла отримати перед весіллям – «Шкоду» чи двадцять свиней. Гм, вибір дещо екстравагантний, але якщо в тебе грошей кури не клюють, то ти можеш собі дозволити будь-які дивацтва. Про таку специфічну альтернативу швидко стало відомо цілому містові.
– І що ж вона обрала? – питали ми у щасливця.
– Вона обрала «Шкоду», але я їй подарував діамантове кольє.
За першої же появи пари у світі кольє перебувало в центрі уваги. Добра сотня самоцвітів у ньому мінилася всіма кольорами райдуги. Наше жіноцтво буквально умлівало від заздрощів. Чоловіки же перебували у певній прострації. Збагнути логіку нашого собрата ми були геть не в змозі. Гм, кольє – це дуже круто. У принципі, це навіть більше личить жінці, аніж авто. Але ж він сам сказав, що воно значно дорожче за «Шкоду». То чи не простіше було би все-таки подарувати машину?! Для пояснення такого алогізму висувалися усе нові і нові вер- сії – аж до зовсім екзотичних. Врешті-решт усі зійшлися на тому, що від кохання втрачають голову навіть серйозні підприємці. І тільки мені наречений під великим-великим секретом пояснив, у чому справа.
– Ха, ну й наївний же ти, друже. І де я, по-твоєму, мав би замовити фальшиву «Шкоду», причому підроблену настільки майстерно, щоб вона не тільки блищала, а ще й їздила, як справжня?! А кольє, принаймні, їздити не мусить, йому досить просто блищати – тож на таку справу майстрів більше. Я його ще й застрахував вигідно. То ж коли знайдеться якийсь дурник, аби поцупити, я від того тільки виграю. Учися, поки я живий!
Я тоді подивися на нього з непідробною повагою. До поваги підмішувалося і певне здивування: а як же цьому пройдисвіту вдається фальшувати колоди дубів і буків, котрі він продає за кордон усе більшими і більшими партіями? Адже для цього потрібна ще більша майстерність, ніж для перетворення скла на самоцвіти! Але це вже була незбагненна алхімія великого бізнесу.
Та, незважаючи на це все (а секрет я свято зберігав і тільки зараз повідомляю його вам), місто продовжувало автомобілізуватися. Досить скоро тут вже стало просто неможливо дихати, але ми на те героїчно не зважали. Бо ужгородці просто народжені для того, щоб перетворювати рай на пекло, а потім цілком комфортно обживатися навіть там, звідки тікали останні чорти. Сьогодні вже здається, що автомобілів у нас більше, ніж людей. Можливо, серед них є й чимало фальшивих, які тільки імітують світові бренди. Тобто мрія вдалого лісоторгівця і нареченого таки збулася, бо нащадки завжди мають перевершувати своїх предків.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
