У труні з сестрою. Закарпатка розповіла, як пережила клінічну смерть
Аліна Кучинська з Мукачева – тамада, ведуча свят, разом з чоловіком Дмитром Варгою дарують «живу музику» та пісні на різноманітних заходах. Весела, позитивна, жвава. Однак під час спілкування з нею, відкриваються такі штрихи до портрету життєвої долі героїні, що мимоволі думаєш: «Куди тим мексиканським та бразильським серіалам!», пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Аліно, Ви говорили, що колись пережили клінічну смерть. З чим це було пов`язане і які залишилися відчуття?
Це було у віці 15 років, коли мені робили чергову операцію на травмованій нозі. Від больового шоку я впала в кому і 4 хвилини знаходилася в стані клінічної смерті. Пригадую, як підіймалася над власним тілом, бачила, як мене оперують. А коли піднялася вище, моя покійна сестричка завернула назад, сказавши, що мені туди ще не час.
Наскільки легко було виходити з власного тіла, настільки важко повертатися. Це такі жахливі відчуття, які я запам`ятала на все життя.
А взагалі, то особлива, містична історія. Коли мені було 7 років, померла моя півторарічна сестричка Оленка, котру я дуже любила, спала з нею. А тоді я прийшла зі школи, зайшла до кімнати, де стояла маленька домовина з Оленкою, залізла туди до неї і заснула біля мертвої сестрички, чим дуже налякала маму, котра саме в тяжких клопотах десь відлучилася. Їй сказали, щоб не чіпала, не виймала мене сонну з тої труни. Я прокинулася і сама вибралася. А зовсім скоро після того зі мною стався нещасний випадок. Ми жили біля пагорба, з якого зірвалася велика каменюка, що травмувала одну ногу і майже повністю розтрощила другу. В Житомирській лікарні, куди нас з мамою привезла швидка, хотіли ампутувати ногу. Мама плакала: напівсліпа, та ще й без ноги… А водій швидкої, у якого в Києві в інституті травматології працювала сестра, забрав нас і відвіз туди. Довго мені ту ногу збирали докупи. Впродовж кількох років я пережила багато унікальних операцій. Але ногу не тільки зберегли. Я після того ще й спортом займалася, перемоги здобувала.
А сестричка, хоч і з того світу, супроводжує мене все життя у видіннях. Вона і дітям моїм імена дала, і з Дімою звела, підказала уві сні, що це – моя людина. Стільки пережито тяжкого, неймовірно болючого. Але саме після переїзду з Житомира до чоловіка в Мукачево, я ніби заново на світ народилася. Життя сповнилося світлом, любов`ю. І ми обоє теж стараємося нести іншим любов і світло. Вже четвертий рік співпрацюємо з проектом з озвучення книг для інвалідів зору. Незважаючи на інвалідність, живемо повноцінним життям, працюємо, заробляємо. І хочемо побажати кожному в Новому році насамперед любові і порозуміння, адже саме любов сповнює змістом наше життя. А ще – ні за яких обставин не опускати рук і жити повноцінним цікавим життям.
