АНОНС. Чому закарпатці так люблять чорта

У дитинстві я ніяк не міг зрозуміти, чому те чи інше слово не можна вимовляти. Наприклад, слово «чорт».

Чомусь вважалося (не тільки у нас вдома, але і у всьому селі), що згадка про нечисту силу накликає біду, що вимовлене вголос це слово може сприйнятися як заклик і спонукати диявола прийти на обійстя та наробити шкоди. У певних ситуаціях, коли без згадки про антихриста обійтися було неможливо, то його називали так, щоб він не міг здогадатися, що мова йде саме про нього. Бабуся вчила нас: «Треба казати – «нечистий». А сама вона інколи висловлювалася про ту істоту так: «Тот, прапав би». Хоча ми, діти, не завжди робили те, чого нас учили дорослі, та і часто не розуміли того, про що вони казали. Тож як «тот, прапав би» міг пропасти – уявити нам було складно. А от уявити чорта – навпаки – було легко, адже малювали його у всіх збірниках казок. Та і у розповідях дорослих він поставав таким собі двоногим козлом із свинячим рилом.

Старші люди, за моїми дитячими спостереженнями, до кожного слова ставилися з повагою та незрозумілим мені трепетом. Говорили вони мало, і все сказане ними мало неабияке значення та конкретну вагу. На жаль, жодного із своїх дідів я не пам’ятаю. Мало того, жодного з них я ніколи не бачив. Мамин тато помер коли мама була ще дитиною, а тато мого тата сімнадцять років пропрацював на шахтах Америки. Кожного разу, коли приїжджав додому, дід купував ділянку землі, робив ще деякі важливі справи, пов’язані із продовженням роду,  і їхав знову на шахти. Таким чином за шість відвідин рідного Закарпаття дідусь став багатим чоловіком, батьком шістьох дітей, а після завершення Другої світової війни вирішив більше не повертатися за океан. Свою роль у прийнятті такого рішення зіграла не тільки бабуся, але і декларована Радянським Союзом свобода розвитку кожної людини та суспільства в цілому зробила свою справу. І все би було добре, але раптом у Закарпатті почався процес розкуркулення. Хто такі куркулі – у селі ніхто не знав, бо у нас усі були ґаздами, але у список претендентів на проходження процедури розкуркулення якимось чином дід таки  потрапив. Та, з одного боку «слава Богу сятому», а з іншого боку – на жаль, сидіти у сибірських таборах йому не довелося – банальний апендицит відправив діда на той світ. Тож дослухатися та черпати мудрість мені доводилося від чужих дідів, від рідних дядьків і тіток та від бабусі – татової мами. Бо мамина мама теж померла надто рано.

Чому ще закарпатці дружать із чортами?