Чому померлий забрав на той світ усю родину свого кривдника
Сьогодні вже не секрет, що в 1933 році в Україні був голод. Так, була вказівка партії. Але найбільш ницо і блюзнірськи поводилися саме добровольці, руками яких робився цей страхітливий злочин…
Мій тесть із Волині. І розказував нам страшну історію, яка трапилася в його селі. Цю історію йому розповіла мати, яка тоді лиш дивом врятувалася, бо поїхала перед цим із родиною до своєї тітки в Київ, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Із їх села тоді вижили тільки трохи більше сотні людей. Та й ті довго не могли жити нормальним життям. Уночі їм усім снилися жахи. А від звуків кожної машини їх просто тіпало – їм здавалося, що зараз добровольці зайдуть у їхню хату і будуть вигрібати у них із хати буквально все.
Але активістам такі жахи не снилися. Принаймні, далеко не всім. Був у селі один такий Мирон. Він чудово знав, де в кого може бути якась криївка. І витрушував з хат все – геть до зернини. Ще й реготав так, що людям було моторошно від того сміху.
Прийшов він якогось і до свого однокласника Гната. Дуже ненавидів його за те, що Гнат завжди був у школі першим. Та й одружився з любові, а не так, як він, Мирон, що взяв багату дівчину, з якою й не мав про що поговорити. У Гната було вже троє малих діток. У Мирона – теж.
Тоді такі голосіння стояли в селі, що люди просто божеволіли від того крику. Голосила і Гнатова дружина, коли з хати винесли геть усе. Не тільки зерно, а й останню квасолину, останнє яблучко. А Гнат тільки сміявся у вічі цій нещасній родині. А коли молодше дитя схопило яблучко, він пожбурив малим у бур’ян.
Батько Гната з пекучої образи зацідив Мирону в пику. Але батька одразу заарештували – за спротив лінії партії. А потім згноїли в тюрмі. Важко й описати, яке горе спіткало Гнатову родину. Всі вони згодом померли мученицькою смертю – від голоду. Останньою померла дружина Гната, яка колихала мертве немовля. Її так і кинули на воза – разом із малюком на руках, який притулилося до матері від страху.
Тепер Гнатова хата стояла зовсім порожня. Чомусь саме за ініціативи Мирона тут потім зробили кабак. І Мирон дуже часто туди приходив пити. Аж сяяв від щастя, коли виходив звідти. А люди з жахом хрестилися, наче чорта побачили. А Мирона все те ще дужче веселило.
– Що, боїтеся? – сміявся він. – Це дуже добре, що ви мене боїтеся. Саме так і має бути!
Жив собі Мирон, добра наживав, нічим не журився. Аж ось почав розповідати, що йому Гнатів тато сниться. І що дивно себе уві сні поводить. Просить, щоб Мирон віддав йому свою матір, бо нікому його внукам їсти варити. А одного разу каже уві сні:
– Ну, як знаєш, не хочеш віддавати, то я сам заберу.
Не встиг Мирон про це розповісти людям у корчмі, як прилетіла туди його дружина. Бліда, перелякана. Каже, що свекруха впала на дворі, серце її схопило. Але врятуватися жінку не вдалося.
Довелося Миронові матір поховати. І щось засумував він після цього. Вже й до корчми не так вчащав, як раніше. Не сміється так часто, як це було колись. Та й людей стороною обходить. Але кільком людям все ж обмовився, що знову йому той Гнатів батько сниться. Каже, щоб віддав свою дружину. Бо якраз у селі хлопець помер, а був він старим парубком. То треба йому пару знайти, щоб веселіше було на тому світі…
І от сон почав збуватися. Не минуло й кілька днів, як сталася на дорозі в село аварія. Дружина Мирона їхала тоді до міста за покупками. Вони щотижня наймали машину, щоб купити все потрібне. І тут машину на дорозі раптом чомусь розвернуло. І жінка вилетіла з автомобіля прямо на дорогу.
Довелося Миронові і дружину поховати. І вже ходить він селом – сам не свій. Мовчить як риба. Нічого його не цікавить. Не тішить його не обійстя розкішне, ні гроші на книжці.
А одного разу зайшов у корчму і зовсім розридався. Каже, що Гнатів батько знову уві сні до нього приходить. Каже, що хоче забрати у нього дітей. А були в Мирона троє дівчаток. Ними тільки він і жив після смерті дружини.
– Що тобі до моїх дітей? Ти там маєш своїх дітей та внуків, то з ними і забавляйся, – люто сказав Мирон уві сні.
– Е ні, – зітхнув батько Гната. – Мої всі вже в раю. А мені туди поки не можна, бо я не можу тебе, клятого, простити. І ця образа тягне і тягне мене назад. І так тяжко мені, так тяжко отут самому, що ти не можеш собі і уявити. А діти мені б були бодай якоюсь радістю.
– Ні! Ні! Не віддам тобі своїх дітей! Нізащо не віддам! – кричав Мирон навіть тоді, коли прокинувся.
А потім став трощити все, що під руку траплялося – і стільці, і вікна, і меблі, і посуд. Все летіло шкереберть. А вночі він потроху стихнув і заснув важким сном. Але не дуже щасливий був той його сон, не дуже довго тривало те його забуття. Бо серед ночі з хати почав валити дим.
Чи то Мирон якось у нападі люті грубку пошкодив, чи щось інше трапилося, але будинок охопила пожежа.
Люди збіглися, приїхали пожежники. Якось витягли на повітря непритомного Мирона. Почали його до тями приводити. Але дівчаток так і не врятували.
Це було чи не найстрашніше поховання в селі. Троє дітей лежали у трьох домовинах. А Мирон божевільними очима дивився на все те і просив, щоб і його з ними закопали. Люди вже й жаліти його стали. Най він колись був падлюкою. Але й на його горе було дуже важко дивитися.
А потім Мирон геть із глузду з’їхав. Розпалював щоранку вогнище в хаті. Казав, що йому холодно. А коли хтось намагався той вогонь погасити, ганявся за ним із сокирою. То й повезли Мирона в дурку. Ще ціле село якось спалить. Або людей зарубає.
Спочатку дозволяли йому в парку гуляти. А потім заборонили. Бо він до кожної людини чіплявся. Казав, благально хапаючись за руки:
– Я знаю, що ти батько Гната. Ти дуже на нього схожий. То забери мене з собою.
А коли люди від нього сахалися, на колінах повз за незнайомцем – аж до самої хвіртки. І вив, наче собака, услід. Аж серце німіло від того виття, яке закінчувалося тільки тоді, коли Мирона забирали санітари і кололи йому заспокійливе.
Тетяна ВАШ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
