Звідки в Києві з’явилася закарпатська церква
У Києві є дві церкви, які в народі називають закарпатськими. Перша з них справді привезена з нашої області, зокрема з села Канора Воловецького району. Зведений у 1792 році храм Покрови Пресвятої Богородиці української греко-католицької церкви знаходиться в Національному музеї архітектури та побуту і є діючим
Інша церква – святого Миколая на Аскольдовій могилі. Саме в ній і побував журналіст газети «Неділя Закарпатські новини».
Карпатські шафрани та табличка з ім’ям Івана Маргітича
Церква святого Миколая Мирлікійського збудована у 1809 році на місці культових споруд, які існували там від XI століття. Це – також діюча греко-католицька церква. Перше, що привертає увагу, це – квіти. Весняні шафрани, проліски та першоцвіти. Саме такі, які ростуть у нашому краї. Закрадається думка, що їх висадили тут саме закарпатці і привезено їх із Карпат. Тому йдемо ближче, аби оглянути величну споруду і ознайомитися з її історією.
І тут на нас чекає нова несподіванка. На фасаді церкви бачимо меморіальну пам’ятну дошку та барельєф народного Єпископа греко-католицької Єпархії Івана Маргітича. Освячено її було ще у 2017 році.
Отож, як бачимо, нашого цвіту по всьому світу, точніше по всьому Києву. Закарпатська спільнота там працює на прославлення видатних особистостей та улюбленців рідного краю.
Хто ж такий Іван Маргітич?
Єпископ Закарпатської греко-католицької єпархії народився 4 лютого 1921 року у с. Боржавське Виноградівського району. Навчався в Хустській гімназії і вже тоді мріяв стати місіонером в Африці чи в Азії. Однак почалася Друга світова війна і втілити в життя бажання так і не вдалося. Учнем шостого класу він став свідком зародження і загибелі Карпатської України і цінував той досвід, який йому довелося пережити.
У 1941 році Іван Маргітич вступив до Ужгородської богословської академії. Але вже після першого року навчання його заарештували за приналежність до українського підпілля. Угорський окупаційний військовий трибунал засудив його до 2 років позбавлення волі. Закінчити богословські студії вдалося майбутньому єпископу аж після війни, у 1946 році. У тому ж році єпископ Теодор Ромжа висвятив його та призначив помічником пароха у Виноградові. Після цього до 1949 року був парохом у Рахові.
У 1951 році радянська влада, що всіляко переслідувала греко-католицьку церкву, заарештувала Івана Маргітича. Вирок був суворим – 25 років тюремного ув’язнення. Але Бог допоміг вийти на волю скоріше. Це трапилося в 1955 році, коли тоді ще священика звільнили через амністію.
Але церква й далі залишалася у вигнанні і працювати доводилося у підпіллі. Та в ті часи владика Іван Маргітич творив справжні дива і фактично легалізував греко-католицизм на Закарпатті.
У січні 1991 року його призначили єпископом-помічником Мукачівської єпархії.
Помер владика Іван 7 вересня 2003 року на вісімдесят третьому році життя під час служби Божої в селі Пилипець Міжгірського району, куди приїхав, аби освятити новий престол. Поховано його у селі Боржавське Виноградівського району.
Івана Маргітича прозвали народним єпископом, бо люди його дійсно любили, він був дуже простим у спілкуванні, тихим і лагідним, привітним і добрим, справжнім патріотом України. Вірники бачили в ньому борця і провідника правди, якого радянська влада не лише не зламала, але й загартувала, зміцнила у вірі.
Але яке відношення має закарпатець до Києва? Виявляється, він постійно приїжджав до столиці, де саме у церкві на Аскольдовій Могилі збирав на літургію вірників із Закарпаття. Тоді для своїх земляків він правив службу там щопонеділка.
Саме через це церкву і прозвали закарпатською, а на її стінах було встановлено нагадування про те, що саме Іван Маргітич, борець за віру, через свої палкі молитви вдихнув у храм святого Миколая друге життя.
Нині церква проводить не лише служіння. Священики разом із вірниками та волонтерами організовують безкоштовні обіди для безхатченків, проводять різноманітні благодійні та екологічні акції, висаджують дерева в пам’ять про українських воїнів, загиблих на Донбасі. І сюди дійсно часто приходять на служіння наші земляки, які наразі мешкають у Києві.
Храм було побудовано в Угорському урочищі
А ми далі йдемо вивчати церкву на Аскольдовій могилі. За 200 метрів від храму можна помітити вулики… і так пахне Закарпаттям, що аж у голові паморочиться. Тим більше що знаходиться та місцина високо на Дніпрових кручах.
Кругла будівля церкви невелика. У її у підземному храмі у стінах багато печер, у які можна заходити. Усі вони невеликі, низькі і тісні. У них є стільці, ікони, там можна помолитися.
За літописом, легендарного київського князя Аскольда, який був засновником Київського князівства і під час хрещення прийняв ім’я Миколай, було вбито від руки князя Олега під Києвом, в районі Угорського урочища (сучасний Печерськ). Там його й поховали, а над могилою згодом виросла церква. Саме через християнське ім’я загиблого князя її й назвали Миколаївською. Колись довкола неї був престижний некрополь, знищений за радянських часів.
Вчені вважають, що першу церкву святого Миколая на цьому місці було зведено не пізніше X століття Ольгою. Принаймні, такий напис можна було побачити на храмі. Протягом тривалого часу вважалося, що до будівництва причетна княгиня Ольга, а отже, церква могла бути найдавнішою на Русі.
Утім деякі дослідники – іншої думки. Вони вважають, що Ольма — це Олмош (Алмош), хан угрів, спільник Аскольда-Миколи, той самий, який вивів угорські племена із Західного Сибіру до Карпат.
Ця думка варта уваги, адже Аскольдова могила, власне, знаходиться в урочищі, яке називалося Угорським. Але про це – трохи згодом. Що ж стосується самої церкви, то у 971 році її зруйнував син Ольги — Святослав, який переслідував християн і нищив храми. Але вже у 990 році князь Володимир знову спорудив на тому місці дерев’яний храм, а в 1036 році при церкві заснували жіночий монастир. Він містився чи то на самій Аскольдовій могилі, чи то на узвишші над нею.
У 1240 році монастир зруйнували орди хана Батия. Утім згодом його відновили, але у XV столітті на нього напали татари. Увесь цей час церква була дерев’яною. Сучасну кам’яну споруду було зведено у 1809 році. Радянська влада церкву закрила. Більше того, кладовище довкола неї було знесено. Невдовзі церкву перебудували під ресторан, а пізніше зробили там парковий павільйон. У такому вигляді церква святого Миколая проіснувала до реставрації 1997-1998 років, коли було відновлено первісний вигляд споруди. 26 квітня 1992 році храм передано релігійній громаді Української греко-католицької церкви.
Цікаво, що Аскольдову могилу на одному зі своїх малюнків із однойменною назвою зобразив свого часу Тарас Шевченко.
Крім того, церква Святого Миколая прославилася ще й тим, що це був перший храм, який відвідав Папа Римський Іван Павло II під час свого апостольського візиту в Україну влітку 2001 року.
Що робили угорці в Києві і як прийшли на територію Закарпаття?
А тепер повернемося до наших сусідів угорців. Що ж вони робили під Києвом і чому урочище, де розташована Аскольдова могила, називається Угорським? Здається, назва нелогічна для Київської Русі. Однак.
У ті часи відбувалося масове переселення народів, тож шукати кращі землі наприкінці ІХ століття зі своєї прабатьківщини – басейну нижньої течії річки Ками (сучасна Росія) – через Карпати до території, де знаходиться зараз Угорщина, вирушили і кочівники угри. Оскільки племена були невеликими і порівняно з Київською державою вважалися слабкими, підкорити Русь вони не могли. Можливо, саме через це Алмош підтримував дружні зв’язки з Аскольдом.
У «Повісті минулих літ» описано, як у 868 році угри йшли мимо Києва і підійшли до Дніпра, а далі рушили на Карпати:
«І, прийшовши зі сходу, ринулися вони через гори великі, що прозвалися горами Угорськими, і стали вони воювати проти слов’ян і волохів, які тут жили. Бо сиділи тут раніше слов’яни, і волохи забрали землю Слов’янську. А потім угри прогнали волохів і унаслідували землю ту. І сиділи вони зі слов’янами, підкоривши їх собі, і відтоді прозвалася земля Угорською…»
У іншому джерелі – в угорській хроніці «Ґесте Гунґарорум» («Діяння угрів») анонімного автора від 892 року навіть розповідається про напад угрів на Ужгород:
«Тоді вождь Алмош і його знать билися біля фортеці Гунг, щоб її захопити, а поки розташувалися табором навколо муру, то князь тієї фортеці на ім’я Лаборець, який їхньою мовою звався Дука, вислизнувши, вирішив втекти до фортеці Земплин (Словаччина). Воїни вождя, пустившись наздогін, біля якоїсь річки схопили його, повісили на тому ж таки місці, і від того дня ту річку назвали за його іменем Лаборець (протікає на території Словаччини і є притокою Ужа».
Утім усе це лише легенди. Якщо брати до уваги археологічні дані, а не розповіді невідомих авторів, вимальовується зовсім інша картина. Справа в тому, що на момент ймовірного приходу угорців в 894 або 895 році на Замковій горі на території сучасного Ужгорода фортеці ще не було. Якщо ж брати до уваги інший об’єкт, про який міг писати автор у хроніці – городище Унґ у селі Горяни, що під Ужгородом, де розташована добре відома нам ротонда, будівництво якої історики датують ІХ–Х століттям, то біля неї в ті часи ні замку, ні укріпленого пункту також не було. Про це свідчать результати розкопок. Тому «захоплене» угорцями городище Унґ є, скоріш за все, вигадкою. Тобто, виходить, історію хтось навмисне спотворив. Звісно, угорці захопили і Ужгород, і всю територію сьогоднішнього Закарпаття, однак це могло відбутися значно пізніше, бо так просто підкорити наших предків уграм не вдалося. Більше того, нині ставиться під сумнів той факт, що до земель, де нині знаходиться Угорщина, угри йшли через Верецький перевал. Більш ймовірний маршрут – це Дунайський коридор (територія між Південними Карпатами і Дунаєм).
Та все ж наш край протягом тривалого часу таки перебував під владою Угорщини і наші сусіди зуміли навіть залишити по собі згадку у вигляді географічної назви у Києві. Існує гіпотеза навіть про те, що Угорське урочище протягом тривалого часу заселяли угорські купці.
Утім… усе це в минулому, яким би воно не було, а нині на Аскольдовій могилі ми маємо часточку Закарпаття у столиці. Приємно, що там збираються до молитви наші земляки і вшановується пам’ять нашого єпископа Івана Маргітича.
Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
