Чому сестри хотіли здати молодшу в божевільню
Марійка була молодшою дочкою в родині. Сталося так, що батьки її померли дуже рано. Батько захворів на туберкульоз і дуже швидко згаснув. На той час Марійці було тільки 12 років. А через два роки не стало і матері, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Старші сестри тоді уже були одружені і мали дітей. Марійку взяла на виховання двоюрідна бабуся. Бо ж у сестер зараз вже було чимало клопотів із малими дітьми та великим господарством. Адже вони обидві вийшли заміж у прийми.
Марійка опинилася в іншій області. А тим часом дві сестри вирішили справи тихцем від інших і самі заволоділи спадщиною. Згодом продали будинок батьків і поділили гроші між собою. Як не намагалася двоюрідна бабуся Марійки відстоювати її права, але їй не вдалося побороти скнарість сестер та їхню неабияку підступність.
Бабуся померла, коли Марійці було 16. Жила дівчина в хаті сама, бо рідні та сусіди вирішили, що вже невдовзі вона стане повнолітньою. Тож не варто її тепер віддавати в інтернат і знову завдавати травми. Хтозна, чого б там вона надивилася!
Марійка заледве давала собі ради. Трохи сусіди допомагали. Бабусина хатка через рік завалилася. А чекати допомоги було нізвідки. Адже на такий ремонт потрібні були великі гроші. А сестри навіть оком не повели, що Марійці треба б якось підсобити. Та й село, де вона жила з бабусею, було настільки глухим, що там навіть землю неможливо було продати.
Тож дівчині нічого не залишилося, як податися світ за очі. Довго потім Марійка поневірялася по чужих кутках та по найманих квартирах. І мізерної її зарплати заледве вистачало, щоб оплатити оренду сякого-такого житла.
Тому навіть пристойної оселі зустріти не випадало. Жила вона у холодних квартирах або у будинках, де протікав дах чи погано зачинялися вікна. Часто взимку вона вночі прокидалася від морозу, бо нічим було затопити в печі. Тому і не дивно, що вже в юності вона мала цілий букет хвороб. І навіть не пробувала лікуватися. Адже це коштувало таких великих грошей!
Але раптом і Марійці усміхнулася доля. Бо згодом цю милу дівчину помітив добрий чоловік Петро. Мав він якусь невеличку хатку в селі. І хоч був дуже хазяйновитий, проте теж жив бідно. Він залишився одинаком. Адже теж поховав батьків.
І спільна доля дуже здружила цих людей. Жили вони весь час душа в душу. Та, мабуть, у селі і не було такої щасливої, хоч і бідної родини. Тяжко вони обробляли ту свою землю, бо жили у гірському селі на Воловеччині. І родила тут тільки квасоля та хіба ще картопля. Але мали вони ще й якусь корівку, тримали курей та качок. А ще працювали не покладаючи рук. Тому зараз на життя гріх було жалітися.
Якщо б вони були більш зманіженими, то могли б нарікати на те, що о 4 ранку треба щоразу прокидатися, а засинати десь опівночі. Але ж вони тоді ще були молоді, то навіть не думали нарікати на такі от дрібниці. А ще – оточувала їх щодня така прекрасна природа, яка тільки додавала радість у їх скромне життя.
Але недовгим було те їх сирітське щастя. Якось Петро застудився в полі і згорів буквально за кілька днів. Лікуватися він не хотів, бо не думав, що то серйозно. А от недуга просто збила його з ніг. Марійка, поховавши коханого, ледь не збожеволіла від горя.
Нікого у неї на цьому світі більше не залишилося. Адже дітей вона не могла мати – через хвороби, які довелося перенести за все своє злиденне життя. Ноги раптом просто перестали її слухати. І вона, ще молода, вже заледве пересувалася – з кімнати в кімнату. А ще дивилася на всіх невидющими очима, якщо хтось хотів її втішити.
І тут, як на крилах, до неї все ж прилетіли сестри – ні, не тому, щоб утішити молодшу. Адже й на похорони вони не хотіли прийти. Але дочулися, що Марійка сама не своя, і стали щось між собою обмірковувати. А справа в тому, що зовсім близенько біля села, де зараз жила Марійка, відкрили потужний гірськолижний курорт. Тож тепер ця земелька коштувала немалі гроші.
Сестри прийшли до Марійки зовсім несподівано. І стали начебто її дуже жаліти, упадати біля неї. І от якось старша сказала, що їй потрібно лікуватися – причому в психоневрологічному диспансері. Навіть сліпому було зрозуміло, що вони просто намагаються позбутися молодшої сестри. А самі хотіли б прибрати до рук її житло.
Сердобольні сусіди стали говорити про це Марійці, коли траплялася вільна хвилина, щоб побути з нею наодинці. Ця звістка як громом ударила Марійку. Але, з іншого боку, така новина допомогла їй прийти в себе. Марійка навіть сама здивувалася, звідки раптом і взялася сила в її раніше таких слабких ногах, в її колись такому слабкому тілі. Зараз в її очах з’явилася якась велика, досі нечувана, рішучість.
І от вже через кілька днів у хаті Марійки стояла велика сварка – вона проганяла сестер зі свого життя. Крик були чути аж на інший кінець села. Як камінням, кидала у них важкими словами Марія. І все село чуло, що вона кричала.
– Забирайтеся! Мамине обійстя розграбували! То ще й до мого добираєтеся! – захлинаючись сльозами, вигукувала вона.
Люди стискали кулаки від люті на сестер, але не втручалися в життя Марійки. Але тут сестри перевернули платівку – вони вирішили виставити Марійку психічно небезпечною. Не переймалися вони тим, що люди про них думати стануть. Дбали лиш про те, щоб юридично все виглядало в них надто вже правильно.
– Адже дивіться – вона кидається на людей! – казали сестри.
Бо й справді у ті хвилини Марійка ладна була піти на них із сокирою. Тож вони тільки стали підливати масла у вогонь – всіляко її дратували, щоб довести до неврозу. А ще сестри вирішити закликати кількох сусідів у свідки – про всяк випадок.
Але сусіди навпаки – тільки те й робили, що дорікали сестрам. Один якось навіть ударив старшу кулаком у плечі, виганяючи із подвір’я Марійки. Але й сестри були не ликом шиті. І терпляче гнули свою лінію. Кинулися по селу, щоб знайти собі потрібних людей. Перед ними зачиняли двері або їх щедро обсипали лайкою.
І все ж вони знайшли двох запопадливих свідків, які за чималі гроші погодилися підтвердити, ніби Марійка – і справді божевільна і становить небезпеку для оточуючих. Приїхала відповідна бригада. Приїзд «швидкої» – це була велика подія для села. Адже сюди нечасто взагалі заїжджали «швидка» – не те що під таким соусом.
Марійка зрозуміла все і почала дуже гірко плакати. Люди в той день щільним колом обступили її хату. Вони сказали, що не дозволять зробити такого тяжкого злочину. Але, видно, і медикам сестри вже заплатили, бо вони вперто домагалися госпіталізації Марійки.
І тут Марійка звела руки до неба і заплакала:
– Няньку і мамко! Прийдіть сюди! Розсудіть нас, бо я більше не можу!
Люди, що це бачили, здригалися від гніву і болю, який вони тепер поділяли з Марією. І раптом сталося нечуване – наче хтось невидимий жбурнув старшою сестрою у кам’яному стіну. Туди ж полетів і один із свідків. Він ще й почав волати:
– Не вбивайте мене! Я брехав, брехав, чуєте, люди! Він хоче мене вбити!
Люди були шоковані. Адже бачили, що насправді ніхто ж не чіпав цих двох. Хіба що їм погрожувала якась невидима сила. І раптом на руці однієї із сестер з’явився червоний шрам. Він був дуже глибокий і схожий на слід від сокири.
Сестра лементувала на все село:
– Няньку! Не убивайте! Я зроблю все, як треба – тільки відпустіть сокиру!
Але ще за хвилину на її руці з’явився новий шрам. Сестра так страшно зойкнула, що, здавалося, вона падає у прірву. А потім вона втратила свідомість. І тепер уже «швидка» і справді мала багато роботи на цьому подвір’ї. Вона мусила транспортувати потерпілу, яка стікала кров’ю. Треба було дуже поспішати, бо ж кожна хвилина була дорога. Тож тепер люди одразу розступилися і дали дорогу лікарям.
Тим часом ще одна Марійчина сестра стояла як укопана. Вона була біла, як стіна. Тільки тепер люди звернули на неї увага. Всі подумали, що вона вражена тим, що сталося. Але коли «швидка» поїхала, вона розказала, що бачила на цьому дворі свою матір. Мати була вся в білому. А батько прийшов сюди із сокирою. Мати стояла на подвір’ї – так, наче вона не могла більше зробити ні кроку – і беззвучно плакала. А батько накинувся на старшу дочку, в руках його була сокира. А потім ці дві постаті розчинилися в тумані.
– Там, там вони стояли! – пояснювала всім середульша, вказуючи на стіну біля хліва та місце за воротами.
Після цього випадку Марійку і справді сестри залишили у спокої. Старша невдовзі видужала. Все ж таки її лікарі врятували після того випадку. Сестри довго не навідувалися до Марійки. Але через три роки таки прийшли – та ще й із великим клунком грошей.
– Це твоя частка від материної хати, – сказала найстарша. На її зап’ясті ще видно було рубець, який залишився після тієї історії.
Ні, теплоти у їхніх стосунках так і не додалося. Як вони намагалися прикидатися щирими. Якась ненависть все ще тліла в їх серцях. Але принаймні в життя молодшої сестри вони більше ніколи не втручалися. А з Марійкою згодом одружився удівець із дитиною. Марійка всиновила його хлопчика. А хлопчина потягнувся за жіночим теплом і прийняв Марію за матір.
І все життя нарешті все ж таки пішло у них на лад. За гроші, які вона так запізніло отримала від проданої спадщини, відремонтували хату, завели опалення, прикупили трохи й землі – і зажили собі по-людськи. Дуже віриться, що так буде в їх родині і далі. І більше жодне горе не прийде у цю прекрасну сім’ю.
Олена МУСКА, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
