Грузинський горець розповів в Ужгороді, як йому живеться в Голлівуді
Відомий актор театру і кіно Нугзар Шарія у старовинному закарпатському замку розповів про знайомство з Бріжіт Бардо (відома акторка Франції), як мільярдера обізвав голодранцем, а в 78 років не має жодного сивого волоска і почувається на 29 років
- Живі історії, більше ексклюзивних новин читай тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653
Цими днями в Ужгороді побував актор з Голлівудських пагорбів, зірка кіно, член журі Каннського кінофестивалю, якому втекти до США із колишнього Радянського Союзу свого часу допомогли донька Сталіна Світлана Аллілуєва та відома на весь світ акторка Бріжіт Бардо. Він працював із 37 режисерами з усього світу, включаючи Уолта Діснея, знімав фільми у Києві, певний час мешкав у Парижі, а зараз є громадянином Америки. Однак його досі болить душа за Грузією. Його життя було викликом режиму, а його втеча з Союзу була скандалом на всю радянську імперію.
«Мені було 29 років, коли я покинув Грузію, а сьогодні, коли мені 78, я публічно заявляю: мені знову 29», – емоційно наголошує Нугзар Шарія. Йому досі сняться рідні гори, тому Закарпаття для нього стало наче другим рідним домом. Крім того, актор народився і виріс у Абхазії, тій частині Грузії, яку анексувала Росія, як і український Крим та Донбас, тому доля України йому дуже близька. Він був журналістом на радіо «Свобода», New York Times, акредитованим чотирма президентами США, володіє 14 мовами, має неймовірно гарний голос, співає, грає на гітарі, як і всі грузинські горці, є міцним горішком, досі має чудовий вигляд і в нього немає жодного сивого волоска.
Газета «Неділя Закарпатські новини», за ініціативи та підтримки Марії Петрівни Бадиди, в Ужгородському замку провела творчий вечір Нугзара Шарія з ужгородцями. І ексклюзивно тільки для читачів газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» актор розповів цікаві подробиці свого життя.
Було надзвичайно важко покидати Батьківщину! Не Радянський союз, а Грузію
– А чому ви виїхали з колишнього Союзу?
– Вищі режисерські курси я закінчив у 1969 році. Вони були надзвичайно цікавими, таких у світі немає! Ми всі були з вищою освітою, і нас не вчили ніяких марксизмів, тільки режисурі, професори були світового класу, включаючи Андрія Тарковського, Леоніда Трауберга, я їхній учень. Оскільки я ніколи не жив минулим, не виходив у міста, коли демонструвалися мої фільми, мене дратувало, коли мене публіка впізнавала, просила автографи. На вищих режисерських курсах Трауберг сказав: «Якщо ви думаєте, що в цій країні, коли ви станете режисерами, будете знімати те, що хочете, то дуже помиляєтесь, цього не буде! Ще є час, ідіть у бухгалтерію, заберіть папери і їдьте додому!» Ніхто не поїхав і навчання справді було фантастичним. Тарковський не був росіянином, він був дагестанцем. Його батько Арсеній був чудовим поетом і письменником. Андрій Тарковський був справжнім горцем, кавказцем.
У 1968 році, коли радянські танки увійшли в Прагу, почалося гальмування вільного вибору в кінематографі. І до чорного списку потрапив не лише я, але й Андрій Тарковський, Леонід Трауберг, Марлен Хуциєв, Сергій Параджанов та багато інших.
Я прилетів у Тбілісі і всі мої сценарії викинули на вулицю, прийшов таємний наказ голови кінематографії Олексія Романова, де було написано, щоб вилучити всі мої сценарії і зайняти мене максимально акторством. Я зрозумів, що все. Було надзвичайно важко покидати Батьківщину! Не Радянський Союз, а Грузію.
Тільки режисер Тимофій Левчук на свій ризик взяв і призначив мене режисером фільму «Сади Семіраміди», який я зняв у Києві. Фільм про те, що під час Другої світової війни близько 30 тисяч українців переселилися до Грузії. У Києві я був двічі. Вперше – на відкриття стадіону в Києві, де був парад на конях. Тоді я приїхав із героєм Радянського Союзу Мелітоном Кантарією, що повісив прапор на Рейхстазі, а вдруге – під час зйомок фільму. Потім 100 вродливих українок я повіз зніматися в Грузію. І от уже перед кінцем зйомок мені дали прочитати таємного листа Романова, де він писав, що Шарія – учень Тарковського і Трауберга, тож більше мені зупинок, мовляв, не давати.
Я збагнув, що це – лист не лише проти мене, а проти всіх талановитих режисерів, тому відступати немає куди.
Нью-Йорк – це не Америка
– Чи легко було починати життя у США?
– Отримавши візу, я відразу полетів до Нью-Йорка. Англійської на той час не знав. Скажу, що Нью-Йорк – це не Америка, це – Нью-Йорк, єдине у світі інтернаціональне місто, де є робота для людей, які не народилися у США, як я. Якщо ви прилетіли туди без знання мови, без грошей, без родичів і ви вижили два роки – ви стаєте громадянином світу, бо ви пройшли через усе і стали іншою людиною. Це – я, Нугзар Шарія. Та жодної секунди без Грузії я не жив! Навіть коли сплю, щоночі мені сниться Грузія! Зараз я – почесний громадянин міста Тбілісі, почесний громадянин Кутаїсі, єдиний православний грузин, який володіє прапором Єрусалима! Я був га гастролях у Ізраїлі, куди 50 тисяч грузинських євреїв мене запросили. На останньому концерті на Різдво на сцену піднялися мер Єрусалима Тедді Колек та президент Ізраїлю Іцхак Навон і дали мені прапор.
Я й зараз буваю у Білому Домі як акредитований журналіст із грузинських питань, був спеціальним кореспондентом «New York Times». Мене акредитували чотири американських і два грузинських президенти. І це – не тимчасово, а довічно.
– Свого часу Росія анексувала Абхазію, а зараз Крим, Донбас. Яким є ваше ставлення до цих подій?
– Я сам із Абхазії. Я сухумчанин. Я говорю і на абхазькій, і на мігрельській, загалом на 14 мовах світу, включаючи 4 діалекти. Абхазці – це стовідсоткові грузини, абхазька мова є діалектом грузинської і вона не має писемності, а якщо мова не має писемності, вона є діалектом іншої. Кавказ – багатомовний, на Південному Кавказі 39 аулів, і в кожному розмовляють на іншому етнічному діалекті, але нація одна. Мене болить ця тема, і біль України мені близький, бо Росія забрала і Абхазію, і Осетію, а осетини – це православні біженці із Ірану, яким свого часу Грузія дала свою територію. Заратустра (давньоіранський релігійний діяч) теж був осетином. Тому те, що переживає зараз Україна, я розумію і співчуваю та щиро сподіваюся, що незабаром і у вас, і у Грузії усе буде добре.
Усе почалося з каскадерства, закінчилось Бродвеєм і Голлівудом
– Чому ви вирішили стати актором? Із чого почався ваш шлях у професію?
– Мій акторський шлях розпочався із 15-річного віку. Тоді я був коміком, каскадером, наїзником. Потім я вступив до театрального інституту у 1956 році. Із другого курсу почав зніматися. Перший фільм називався «На берегах Енгурі». Тоді я мав 17 років. Роль була дуже важкою – із життя горян. Мені довелося увійти в образ того характеру. Зі мною знімалися Софіко Чиаурелі, Аріадна Шенгелая. Не було жодного кадру без мене. Але коли мене ще юнаком знімав Михайло Чаурелі, він сказав покійному батьку, який хотів мене забрати зі зйомок: «Я виховаю твого сина, як актора». І він, цей великий грузинський режисер, коли подивився потім фільм, сказав: «Я не в захваті від нього, але ти, синку, знахідка! Однак цю роль забудь! Якщо ти будеш мати таке щастя, що отримаєш другу роль, техніку перенеси. Якщо отримаєш і третю роль, неси техніку так само далі! Якщо ти будеш жити своїми минулими фільмами, ти зійдеш з розуму. Роботу зроблено, забудь ці фільми. Пам’ятай тільки одне: потрібно йти вперед, вперед, вперед!»
Тепер, коли мені 78 років, хоча я в це і не вірю, бо я актор і для мене віку не існує, я чудово почуваюся, та хочу побажати всім акторам світу, щоб вони врахували слова нашого великого режисера: зробив роботу, забудь про неї, тільки техніку перенось далі. Сьогодні у мене більше, ніж 37 фільмів на світовому екрані. Це і узбецькі, і грузинські, і таджицькі, і німецькі, і американський театр «Бродвей», і Голлівуд… але я й нині не живу минулим, тільки теперішнім і з надією на майбутнє. І дивлюся вперед, ніби не було знято жодного фільму.
Бріжіт Бардо підійшла з чоловіком у потертих джинсах. Він виявився мультимільярдером
– І куди ви поїхали?
– У 1970 році я емігрував до Франції. Мені було 29 років. Я залишився в цьому віці. Зараз мені знову 29, бо після того, як я поїхав із Грузії – і не жив.
У 1967 році я був гостем на Каннському кінофестивалі. Мене представили, голові Радекспортфільму, моєму земляку, а також голові Союзу кінематографістів СРСР, вірмену з Тбілісі. Членом журі був Сергій Бондарчук. Канському фестивалю радянська версія «Війни і миру» не сподобалась, тож Бондарчук встав і пішов. Його місце у журі звільнилося. Тому запропонували мені його зайняти. Це трапилося справді випадково, але то була доленосна подія. На головний приз претендували дві жінки – Стефанія Сандреллі і Бріжіт Бардо. Голоси у журі розділилися порівну, і мій був вирішальним. Я проголосував за Бріжіт. Після вручення премії вона підійшла до мене з якимось чоловіком у подертих джинсах і дала мені свій номер телефону, сказавши, що коли мені щось потрібно буде, нехай зателефоную. Я його запам’ятав на все життя. А тоді сказав колезі: «Слухай, дивися, із ким Бріжіт Бардо! Голодранець якийсь!» А він відповів: «Голодранець – ти, а це – мільярдер Гюнтер Грасс. Потім вона вийшла за нього заміж. І коли я потім у Парижі попросив у поліції політичний притулок, мене спитали, хто мене знає (а в Марокко у американському консульстві мені гарантію дала донька Сталіна Світлана Аллілуєва, сказавши, що знає мою родину і я відомий їй з екрану.
Мій дядько академік Петро Шарія свого часу був головним ідеологом Сталіна). Тож сказав поліціянтам, що мене знає Бріжіт Бардо, ось її номер телефону. Вони зателефонували, а вона попросила в них мій номер, дала повну гарантію щодо мене. Тому за політичний притулок я можу дякувати цій великій акторці, а ще доньці Сталіна.
Через багато років спливло знання французької
– А чому потім ви емігрували до США?
– Бо як би ми не крутили, як би не крутили, Голлівуд є Голлівуд. Мені хотілося там попрацювати. Я мав поїхати, адже це – моя професія. Підкреслюю, найголовніше – що акторська професія, як годинникар, перукар, гример, це – не бажання. а професія, яку потрібно знати, якої потрібно вчитися кожен день і кінця цьому немає. Це – не бажання бути відомим актором, а професія! Я чекав візу в Америку у Парижі одинадцять з половиною місяців.
Французьку мову я не вчив, але в садочку, коли мені було 4-5 років, ми говорили лише французькою, німецькою, англійською, а не російською і не грузинською. Але я забув усе! І от одного разу сиджу я з письменником Юрієм Дьоміним на Монпарнасі, підходить до нас офіціант, я беру меню і замовляю. Юра на мене здивовано подивився і запитав: «Ти що, розмовляєш французькою?» Я й сам не помітив, як мова спливла в голові! І це після стількох років! Але єдиний актор, з яким я тоді спілкувався у Франції, був Жан-Поль Бельмондо.
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
