«Біля Бахмута я двічі прощався з життям…», – Василь, навідник-оператор БМП 128 ОГШБр
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує рубрику «Історії з фронту».
Сьогодні, своєю історією ділиться Василь, позивний Гуцул, навідник-оператор БМП окремого гірсько-штурмового підрозділу 128 ОГШБр, старший солдат.
– Це моя друга каденція в ЗСУ, перша була в 2014 – 2015 й теж у 128 бригаді. Тоді найважчі бої були на Дебальцівському плацдармі. Ми стояли на блокпосту «Олександр» біля Чорнухиного й виходили з боєм. Я бачив ворожий пост за кілька сотень метрів, випустив туди магазин із Калашникова й кілька вогів із підствольника. Нас теж обстрілювали, влучили в КШМ-ку (командно-штабну машину). Із нашої групи тоді поранення отримали шестеро чоловік. А мене сильно контузило – снаряд вибухнув поруч. З тих пір погіршився слух і постійно дзвенить у вухах…
Після демобілізації в 2015 році я працював будівельником, останні роки в Польщі. І 25 лютого минулого року повернувся в Україну. Зібрав тоді нашу бригаду й сказав – все, роботу закінчено, я їду додому. Хазяїн-поляк питає: «Чому?», а я відповів: «Ти телевізор дивися? Ось чому!» І він нічого не сказав… Тоді багато чоловіків-заробітчан поверталися додому, щоб піти в ЗСУ, а назад, за кордон їхали жінки й діти. Моя дочка з двома внучками (одна дитина інвалід) теж виїхала в Польщу, ми зустрілися з нею на кордоні.
З початку повномасштабки наш підрозділ воював на Донеччині, Херсонщині, Запоріжжі. Доводилося побувати в дуже важких ситуаціях, на межі життя й смерті. На Донеччині ворожий ПТУР (протитанкова керована ракета) прилетів у башту нашої «бехи» і нам дуже пощастило, що в приціл. Мені в обличчя вдарило полум’ям, добре, що я був у балаклаві. У командира екіпажу лопнули барабанні перетинки, механік отримав контузію, а два автомати, що лежали між нами, сплавилися. Ракета збила приціл і пошкодила гармату, але ми вижили. А «беху» увечері витягли на ремонт.
Біля Бахмута я двічі прощався з життям. Ми обстріляли зі своєї гармати ворожу посадку й виїхали назад, але на пів дорозі ротний дав вказівку повертатися на позицію й продовжити вогонь. Тоді за короткий час я вистріляв увесь боєкомплект і втратив свідомість через отруєння пороховими газами. Я чітко розумів, що помираю, – бачив товаришів, чув розмови, але тіло терпнуло, а на очі спадала пелена. Мене врятував командир, котрий зрозумів, що сталося, витягнув через люк на землю й почав приводити до тями. Я очуняв, а потім знову почав відлітати. Врешті-решт мене відкачали…
Де найважче воювати? На Запоріжжі. Тут проблема не в тому, як залетіти в окуповане село й зачистити його, а як доїхати до села. Все заміновано, а на додачу ще й ворожа арта. Коли перший танк підривається, починається сум’яття. «Беха» не може посунути важкий танк, а спробує об’їхати, сама підірветься. Якось росіяни вдарили фосфором, від якого вигоріла трава на великій площі, то ми побачили тисячі мін. Вони просто лежали на землі навіть не прикопані, але в густій траві їх не було видно. Ворог дуже сильно укріпився, він тут давно…
Цього року я мав відпустку й добився дозволу виїхати в Польщу до своїх рідних. Командири відпустили, бо знали, що повернуся. Мені пропонували залишитися в Польщі, але я не можу, мушу бути тут. І таких багато. Коли в перші дні повномасштабки ми поверталися в Україну, разом зі мною був молодий чоловік, мій давній знайомий, котрий теж у 2015-му воював у Дебальцевому. У нього маленький півторарічний син інвалід і дружина дуже просила, щоб він не йшов на війну. Але він не міг. І так сталося, що в березні маленький син помер від хвороби, а в квітні загинув він сам. Менш ніж за місяць не стало обох. Ось таке буває…
Якби нам американські «Бредлі» або шведські CV-90 з 40-міліметровими гарматами, ми були б ефективніші на полі бою. А поки воюємо на тому, що є. Усі, хто тут із перших днів війни (та й не тільки вони) давно стомлені й виснажені. Не так фізично, як психічно через постійну нервову напругу. Робимо все на автоматі – кажуть, що треба йти в бій, то йдемо. Але я не жалію, що пішов у ЗСУ, ніколи ні про що не жалію.
Сам я з гірського села Брустури на Косівщині (Прикарпаття), тому й позивний Гуцул. Наше село славиться сирними кониками, які роблять із топленого сиру, мені часто їх присилають. А ще в нас у підрозділі є боєць із Рахівщини (Закарпаття). Це справжній полонинський гуцул, він випасав овець на полонинах, готував сир і вурду. То він нам якось справжній гуцульський бануш приготував. Було дуже смачно, наче вдома побував…