Олексій Симочко з Тур’їх-Ремет — один із героїв Карпатської України

[Total: 0    Average: 0/5]
 В когорту славних героїв Карпатської України навічно вписано чимало імен закарпатців, які у різні періоди її розбудови і захисту від нападників повністю підкорили своє життя інтересам рідного краю – від президента Августина Волошина і його найближчих соратників до багатьох інших, маловідомих і зовсім невідомих рядових її будівничих, на єдності яких, силі духу і їх потягу до національної свободи базувалась і втілювалась ідея відродження майбутньої Соборної України.
Гідне місце серед цих подвижників займає і Олексій Симочко з Тур’їх-Ремет, що на Перечинщині, чиє ім’я поряд з іншими його односельцями з подібною біографією, як одного з організаторів осередку місцевої “Просвіти” в 20-х роках минулого століття та колишнього політв’язня радянських спеціальних таборів, для широкої громадськості стало відоме лише недавно.
Він не здійснював особливих подвигів, а лише, як і тисячі його побратимів, чиї долі поєднались у борні за національне самовизначення краю і українську державність, достойно пройшов уготовану йому дорогу, густо встелену тернами.
Як відомо, два десятиліття, що передували початку активної розбудови Карпатської України та її оборонної структури Карпатської Січі, були періодом національно-патріотичного піднесення. Саме тоді за участі високоосвічених представників крайової еліти та місцевої інтелігенції у більшості міст і сіл, і в Тур’їх-Реметах зокрема, були створені організації “Просвіти”, молодіжно-спортивні осередки “Пласту” та “Січі”, що дало могутній поштовх до розвитку національного руху, насамперед серед молоді. Зрештою, в ряди таких об’єднань долучались і громадяни старшого віку, можливо, менш освічені, але з великим життєвим досвідом і амбітними планами щодо покращення життя краян. Серед них було чимало і колишніх військовослужбовців австро-угорської армії, зокрема тих, кому довелось у Першу світову війну воювати на східному фронті поряд з українськими січовими стрільцями або ж перебувати в полоні на території України, як це сталося, зокрема, з С. Клочураком, Д. Климпушем та багатьма іншими закарпатцями, серед яких був і О. Симочко, і бачити українців як великий народ, що був на той час охоплений рішучими виступами за побудову своєї незалежної Української держави.
Саме такого гарту краяни цементували національно-патріотичні організації, матеріально підтримували їх на місцях, вселяючи віру в перемогу українських ідей. Вони були першими в організаційних заходах – різного роду маніфестаціях, народних зборах, просвітянських з’їздах, зустрічах з крайовими провідниками. Їм же першим довелось відчути і прикрі для себе наслідки від поразки Карпатської України, окупації її території угорськими військами, згодом – радянського визволення, які для багатьох з них завершились політичними переслідуваннями, арештами, довгими роками ізоляції в таборах або ж і смертними вироками. І для всіх — неминучим забуттям серед свого ж народу, що для будь-кого з жертв, особливо за радянської системи “правосуддя”, було обов’язковою умовою їх покарання.
Народився О. Симочко 21 березня 1894 року в сім’ї селянина-хлібороба з Тур’їх-Ремет, де постійно проживав разом з батьками, сестрою Катериною та братом Іваном. Мав початкову освіту. У 1915 році був мобілізований в австро-угорську армію, звідки через три місяці потрапив у російський полон, в якому знаходився до 1918 року, працюючи в сільському господарстві у Пирятинському повіті Полтавської губернії. У 1918 році, по закінченні Першої світової війни, в результаті обміну військовополоненими між воюючими сторонами повернувся у Тур’ї-Ремети. Одружився з односельчанкою Катериною Мешко із заможної родини. З кінця 1925-го по 1937 рік був членом Аграрної партії Чехословаччини, яка приваблювала сільських мешканців краю тим, що через неї чехословацький уряд надавав громадянам матеріальну і грошову допомогу в розвитку сільського господарства з єдиною до них вимогою – голосувати на виборах у чехословацький парламент за членів цієї партії. Чим скористався і О. Симочко – отримав у кредитному товаристві позику в сумі 600 крон, з якої за 80 крон купив гектар землі з державного фонду, до неї додав ще частку, яку викупив в одного з сільських землевласників. Водночас, після смерті у 1930 році батька, став займатись торгівлею, мав свою корчму. В 1939 році, зі вступом на територію краю угорських військ, торгівлю припинив, працював у своєму господарстві. За підозрою у причетності до активних прихильників Карпатської України разом із сином Олексієм, рядовим стрільцем Карпатської Січі, що мав офіційний дозвіл на зброю і військову форму січовика, та іншими односельцями, близько 20 чоловік, був заарештований угорськими жандармами, але після допитів у тюрмі м.Ніредьгаза, за відсутності в угорських слідчих вагомих доказів їх “вини”, невдовзі всі були звільнені.
За спогадами доньки О. Симочко – Марії Маньо, її батько був надзвичайно доброю і щедрою людиною – і для рідних, і для людей сторонніх. Близько сприймав чужу біду, допомагав людям, котрі попадали в скруту, навіть малознайомим. Був фізично сильним, за характером – спокійним, любив жартувати, поважав свою дружину і дітей (“…мама і няньо любили і поважали один одного як діти, настільки чистими були їх подружні стосунки…”). Його взаємини з односельцями завжди були товариськими і практично не залежали від їхньої прихильності до тих чи інших партій та громадських організацій. Сам же, як активіст місцевої “Просвіти”, брав участь у всіх заходах на підтримку цієї організації та уряду Карпатської України. Дорожив близьким знайомством з провідними діячами Карпатської України — Августином Волошиним, Федором Реваєм, Юлієм Бращайком. Щодо А. Волошина, то в сім’ї Симочка була й інша причина його поважати. Племінниця Олексія Михайловича – Марія (за чоловіком — Роман), дочка його сестри Катерини, тривалий час була старшою служницею у А. Волошина. Ще з періоду, коли той працював прем’єр-міністром Підкарпатської Русі в Ужгороді. Разом з ним вона переїхала в Хуст, де перебувала до середини березня 1939 року, до еміграції уряду Карпатської України у Прагу. А.Волошин цінував Марію за її розум і чесність.
О.Симочко очікував визволення краю, маючи надію, що з приходом “руських” Карпатська Україна відновить владу і діятиме як самостійна країна. Дивувався, що радянські партизани, з якими йому доводилось зустрічатися, говорять про єднання закарпатців з українським народом. Починаючи з літа 1944-го, за допомогою дружини Катерини і дітей готував для партизанів продуктові мішки з хлібом, крупою, солониною, овочами, які регулярно передавав у ліс через партизанських зв’язківців. Радянських воїнів, що вступили в Тур’ї-Ремети, захоплено вітав, щедро пригощав, разом з ними вигукував здравиці: “Хай живе “руська армія”, дружба!”. Був задоволений і вдячний односельцям, які відразу після визволення краю радянськими військами делегували його в окружний народний комітет.
Одного О. Симочко не очікував – що буде позбавлений волі радянськими каральними органами, як ворог у подобі одіозного українського націоналіста, за справу, в яку вірив і ніколи її не зраджував. (” … звідки ж було людям знати, що вся ця радість буде такою нетривалою і неправдивою. Що незабаром ці ж чи інші вояки, яких няньо так щиро зустрічав, його ж і заарештують. Коли няня кинули в машину, мама бігла за нею, хапала за борти, дуже плакала. Я й тепер не уявляю, як вона змогла пережити з ним розлуку… Потім прийшли за моїм братом Олексою. “Що ж я зробив проти вашої влади, чому мене забираєте?” – звернувся він до офіцера, а сльози так і котяться по його обличчю”).
Олексій Симочко серед мешканців Тур’їх-Ремет був заарештований фронтовими органами військової контррозвідки одним з перших – 5 грудня “вікопомного” для закарпатців 1944 року з санкції військового прокурора 4-го Українського фронту полковника Ізраільяна на підставі постанови на арешт по оперативно-слідчій справі № 947, заведеній слідчим Управління контррозвідки “Смерш” фронту гвардії капітаном Енським і затвердженій заступником начальника цього Управління полковником Дубровським. В основу висунутих до О. Симочка звинувачень лягли запротокольовані офіцерами “Смершу” ст. лейтенантом Усовим, молодшим лейтенантом Івановим і майором Міщенком показання чотирьох місцевих мешканців, які “знали Симочка з дитинства і мали з ним нормальні стосунки”, про його членство в “Просвіті”, націоналістичну діяльність і антирадянську пропаганду в період з вересня 1936-го по березень 1939 року. Того ж дня гв. капітан Енський за згодою начальника 1-го відділення майора Казанцева виніс постанову, затверджену начальником 4-го відділу Управління “Смерш” підполковником Мещеряковим, про прийняття слідчої справи на Симочка до свого виконання.
Вже зовсім скоро до слідства по цій справі долучились співробітник Управління “Смерш” Зернов і старший слідчий відділу військової контррозвідки 1-ї гвардійської армії капітан Василевський.
Такий прояв уваги з боку великої кількості досвідчених військових контррозвідників до рядового мешканця Тур’їх-Ремет відразу пояснити майже неможливо, хіба що буйною фантазією капітана Енського і його спотвореною уявою про закарпатського націоналіста як такого, ним зафіксованих у постановах по справі О. Симочка. Бо все інше по цій справі є свідомою фабрикацією “фактів”. Зокрема і тих, що були надані “свідками” — на людину, що дійсно не зреклась своїх національних переконань, як могла сприяла перемозі радянських військ в Карпатах і прихильно ставилась до перемін, що почали відбуватись на Закарпатті. Інакше, з яких мотивів слідчий наважився констатувати: “…Симочко був керівником антирадянської організації українських націоналістів в селі Тур’ї-Ремети і проводив ворожу діяльність, націлену на розчленування радянської держави. При допомозі фашистської Німеччини (намагався) збройним шляхом відторгнути Українську радянську соціалістичну республіку і створити автономну націоналістичну українську державу, т. зв. “Самостійну Україну”.
Може скластись враження, що О. Симочко щонайменше керував якоюсь могутньою державою, хоча б і під назвою Тур’ї-Ремети, якщо вже наважився “розчленувати радянську державу” і створити свою “автономну самостійну Україну”.
А суть полягає в тому, що саме так, за радянською логікою, і мала розцінюватись будь-яка діяльність українських патріотів, навіть сама згадка про їх існування, від чого мали гнівно тремтіти контррозвідники і слідчі, військові прокурори і особи, що свідомо чи то вимушено давали показання на свої жертви. Самі ж слова та їх сполучення на кшталт “антирадянська організація”, “ворожа діяльність”, “розчленування радянської держави”, “націоналістична”, “автономна” або ж “самостійна Україна”, як би химерно ними не маніпулювали, досить виразно свідчили про їхнє зловісне спрямування, нещадне ставлення каральних органів радянської влади до людини, що мала нещастя заплутатись в лабіринті цих словесних поєднань. І незалежно від іронії, з якою сьогодні сприймаються “енські” постанови, маємо зважати на те, що їх розлогі політичніформулювання, від заведення справи до її завершення, текстуально залишались майже без змін, неабияк впливаючи на обвинувальний для людини вирок.
З огляду на наявні документи стає також очевидним, що подібне ставлення до людини, запідозреної у націоналістичній чи то антирадянській діяльності, заведення оперативно-слідчих справ та прямі репресії цілком реально доповнювали заходи комуно-партійного впливу на населення з боку військово-політичного командування фронту та покірної йому Народної ради Закарпатської України, які, що називається, йшли поряд, особливо в періоди радянізації краю та його возз’єднання з Радянською Україною. Саме про такий випадок свідчить і звіт інспектора фронтового політичного управління гв. майора Булавінова від 17 грудня 1944 року:
“Начальнику Політуправління 4-го Українського фронту генерал-лейтенанту тов. Проніну.
Доповідна записка.
Зміст: про проведення політичної роботи серед населення Перечинського округу з 1-го по 15 грудня 1944 року.
До 1 грудня 1944 р., тобто до мого приїзду в Перечинський округ,
ніякої організаційної роботи по Маніфесту в окрузі не проводилось. Навіть самі члени окружного і місцевих комітетів на своїх засіданнях Маніфест не обговорювали і не підписували. Ніякого представника від НРЗУ в цьому окрузі не було…
Склад окружного і місцевих комітетів народних рад часто був засмічений неблагодійними людьми. До того ж місцеві комітети, як правило, на загальних зборах громадян в селах не обирались, а формувались окремими особами. У складі окружного комітету були Цмур і Симочко – активні діячі січовської організації. Симочко тепер заарештований органами НКВС. У складі Перечинського комітету були: один мадяр, шість чоловік січовської і волошинської організацій, а також два чол., які працювали у мадярській поліції. …У зв’язку з цим, на проведених загальних зборах громадян в кожному селі, а також на окружних зборах представників місцевих комітетів були обрані комітети народних рад. Кандидатури у склад народних комітетів підбирали заздалегідь, їх висування на зборах проходило організовано. У склад комітетів обрані більш надійні люди. Переважна більшість – комуністи… Після проведення виборів була проведена окружна нарада з представниками місцевих комітетів, на якій дані конкретні вказівки керівникам місцевих комітетів, як і над чим працювати…”.
Зазвичай у таких випадках говорять: то чого ж ви людям голови морочите? Так би відразу й сказали, хто вам більше любиться – представники “січовської та волошинської організацій” чи “більш надійні” комуністи.
Цікаво буде дізнатись і про результат цієї вправної роботи фронтового політінспектора гв. майора Булавінова: “…По роз’ясненню Маніфесту і його підписанню була проведена наступна робота: а) засідання окружного і місцевих комітетів народних рад; б) загальні збори громадян у кожному селі; в) демонстрація і мітинг в Перечині, на якому були присутні більше як 450 чол.; г) збори молоді всього округу; д) збори жінок в Перечині. Для роз’яснення Маніфесту і проведення політичної роботи з цивільним населенням в селах було підібрано 10 чол. активу – комуністів, які були мною проінструктовані і працювали в селах три дні. Маніфест підписали всього по округу на 12.12.44 р. 10064 чол. За попередніми даними, за Маніфест проголосувало 80—85% населення…”.
Можна зрозуміти гв. майора Булавінова, який намагався вигідно для себе показати перед Політуправлінням фронту обсяг проведеної ним роботи серед “цивільного населення”. Окрім очевидного факту — перечинці, як і більшість населення краю, і без його стусанів та арештів були налаштовані на возз’єднання з Україною. Інше питання, чи знали вони, з якою Україною возз’єднуються і якою ціною доведеться оплачувати свій вибір… Нема сумніву, Маніфест підписав би й Симочко, без спонукань і не зі страху. Але радянська система ніколи не віддавала народну ініціативу самому народу, завжди перехоплюючи її на себе, на свою компартію, залишаючи народ в заручниках його ж ініціативи.
Цій же меті слугували і горезвісна “особлива політична робота серед населення Закарпатської України”, ставка на комуно-партійні осередки та посланців Комінтерну, про що Цмур та Симочко, напевне, і не здогадувались, з всеохоплюючими заходами по винищенню, компрометації та відстороненню від будь-якої роботи колишніх учасників розбудови Карпатської України та Карпатської Січі, “із’ятію” в табори НКВС чоловічої частини місцевих угорців та німців, інтернуванню та мобілізації на примусові роботи залишків німецького населення, що відбулось уже в листопаді-грудні 1944 року, а роком пізніше – депортацією всього німецького населення в Сибір. Все було ретельно відпрацьовано задовго до перетину Карпат радянськими військами і під схвальні мітингові вигуки мало “природно” вписуватись у цей жорстокий сценарій. Серед них і “літерна справа” по розшуку і арештах лідерів Карпатської України та очільників урядової партії УНО – Українського Національного Об’єднання, котра була заведена військовою контррозвідкою майже водночас зі створенням 4-го Українського фронту – ще 6 серпня 1944 року, наявність якої переконливо свідчить про реальні наміри радянського командування до законно обраних урядовців Карпатської України та її народу.
Військові контррозвідники добре розуміли, що О. Симочко, як рядовий член Перечинського окружного народного комітету, на хід кампанії зі збору підписів під Маніфестом про возз’єднання особливого впливу не мав. І такі звинувачення йому і не висувались. Можливо, з тих причин, що звернення 1-го з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України до Президії Верховної Ради УРСР та Ради Народних Комісарів УРСР з цього питання було оголошене перед його делегатами лише 26 листопада, а “всенародне обговорення” Маніфесту у перші дні після з’їзду відбулось в Ужгороді та в окремих селах краю з суто пропагандистських мотивів, про що й повідомляла 30 листопада того року газета “Закарпатська правда”, посилаючись на такі збори в селі Невицьке Ужгородського округу.
Інспектор Політуправління фронту гв. майор Булавінов теж все добре розумів: свою “справу” він зробив своєчасно, а заодно — і на Олексія Симочка, за допомогою якої і підконтрольних йому органів НКВС та “Смершу” тепер впевнено і завзято вирішував долі закарпатських патріотів, запроторюючи їх в табори, розганяв народні комітети, страхаючи всіх присутністю в них представників “січовських і волошинських організацій”, на свій аршин визначав “надійність” закарпатців, “возз’єднуючи” їх з українським народом.
Приклад поведінки Булавінова цікавий тим, що він наочно демонструє, хто на той час був господарем на Закарпатті, хто і кому “давав вказівки, як і над чим працювати”, кого і коли арештовувати, відверто ігноруючи волю корінного народу. Насамперед, щодо обраних місцевими громадами представників у Народні комітети, народні ради, народну міліцію, делегатами на з’їзди тощо. Та не потрібні були військовим політінспекторам висуванці від народу! Особливо, якщо вони не сповідували комуно-партійні ідеї, а їх минула діяльність хоча б якимось чином була поєднана з рухом за національну розбудову Карпатської України. А той факт, що Олексій Симочко та Іван Цмур були членами Перечинського окружного Народного комітету, що останній до того ж був делегатом Першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України і одним з перших голосував за Маніфест про возз’єднання краю з Радянською Україною та лише щойно повернувся зі з’їзду в Перечин, Булавінов, якщо й брав до уваги, то хіба що з метою їх невідкладного арешту, як “ворогів закарпатського народу”, що, бачте, “пролізли до влади”.
Втім, якщо порівняти звіти інших інспекторів Політуправління фронту, майже ідентичні за змістом, — полковника Тюльпанова, капітана Остапенка, майора Кучера, капітана Рассади, майора Шунденка, коменданта м. Севлюш майора Кондакова, які в ці ж дні також були відряджені в окружні центри для прискорення процесу обговорення Маніфесту та збору під ним підписів, гв. майор Булавінов не був оригінальним. Всі вони діяли за стандартною схемою заходів, передбачених “особливою політичною роботою серед цивільного населення” і добре їм відомими методами політичного тиску та репресій.
Мусимо віддати належне О. Симочку у його двобоях зі своїми опонентами на допитах. Можливо, він був одним з небагатьох, хто не піддався ні “добрим” обіцянкам, ні погрозам, ні хитромудрим викрутасам слідчих у їх намаганнях підловити його неочікуваними запитаннями або ж приголомшити свідченнями, отриманими від його “знайомих з дитинства”. Він обрав вивірену для себе поведінку – не заперечувати висунутих проти нього звинувачень, але обов’язково їх спростовувати, вдаючи з себе малообізнаного в націоналістичній діяльності селянина. Незважаючи на багаторазові грізні застереження слідчих: “Вы говорите неправду!”, ні разу не змінив своїх показань. Можливо, цим і зберіг своє життя, а заодно і своїм “знайомим з дитинства”, які аж занадто вже правдиво розповідали про нього “смершівцям”.
За два місяці слідства військові контррозвідники так і не домоглись від О. Симочка його особистих зізнань в націоналістичній діяльності. Відповідно до Наказу НКВС СРСР за № 0016 від 11 січня 1945 року, яким регламентувався процес завершення т. зв. “зачистки” території Карпатської України від “ворожих елементів” та проведення додаткових арештів громадян, він, як і сотні інших мешканців краю, слідчі справи на яких поспішно припинялись або ж у більшості випадків взагалі обходилось без попереднього слідства, 22 січня 1945 року був направлений у “спеціальний” табір, розташований у м. Єнакієво, що тепер у Донецькій області, без визначення строку ізоляції. Поряд з ним, хіба що різними етапами, у цей же табір прямували також окремі міністри Карпатської України — Юлій Бращайко, Едмунд Бачинський, командант Карпатської Січі Дмитро Климпуш та його брат Василь, адвокати Микола Бандусяк і Мілош Дрбал та інші депутати Сойму і урядовці Карпатської України. В ці ж дні, кінець січня — початок лютого 1945 року, за вироком військового трибуналу фронту був страчений голова урядової партії УНО – Українського Національного Об’єднання, він же депутат Сойму Федір Ревай. Очікував страти за вироком цього ж трибуналу, яку особисто форсував його голова генерал-майор юстиції Мясніков, патріот Карпатської України Петро Янута. Все більшого розмаху набирало “полювання” військових контррозвідників на Августина Волошина і його близьке оточення — Степана Клочурака, Юрія Перевузника, Миколу Долиная, об’ємні показання на яких ще з листопада 1944-го довірливо, без особливого примусу почав давати їхній соратник, колишній Генеральний секретар Українського Національного Об’єднання Андрій Ворон… Історичної ваги драма Карпатської України з трагічними наслідками для очільників і сотень її палких прихильників стрімко наближалась до свого завершення…
Що стосується Івана Цмура, 1904 року народження, мешканця м. Перечин, на якого разом з О. Симочком впав гнів гв. майора Булавінова, а згодом і оперативного уповноваженого Народної Ради Закарпатської України Я. Гудака, він же — в. о. шефа Перечинського окружного відділу з внутрішніх справ та державної безпеки, йому теж не вдалось уникнути ув’язнення. Відповідно до резолюції на письмовому доносі від групи місцевих комуністів (18 чол.) в окружний комітет партії на початку лютого 1945 року, він, як активний діяч українських націоналістів і командант перечинських “січових стрільців” Карпатської України, був заарештований і в червні того ж року Спеціальним судом при Народній Раді Закарпатської України позбавлений волі строком на п’ять років.
У рідні Тур’ї-Ремети Олексій Симочко повернувся десь у кінці 1947 року, пригадує Марія Олексіївна, хворим, виснаженим. Далася йомувзнаки табірна праця на Єнакієвському цементному заводі та інших важких роботах. Деякий час був лісником. У 1973 році помер. Похований на місцевому цвинтарі. Поряд з ним знайшли спокій його дружина Катерина Іванівна та їхня молодша донька Ірина Неймет. В Словаччині помер син – Олексій Симочко, колишній січовик Карпатської України, у Сполучених Штатах закінчив свій земний шлях зять – Іван Неймет, чоловік Ірини. Обидва в свій час не з доброї волі, порушуючи нічний спокій державного кордону, назавжди залишили край.
Колись велика сім’я Олексія Симочка через різні життєві причини не збереглась. Але сама їхня родина, в яку входять близькі і далекі родичі, живе — в Тур’їх-Реметах, в Ужгороді, в інших місцях. Вона дала для рідного Закарпаття багатьох професійно здібних, порядних людей, які бережуть пам’ять про своє старше покоління та родове коріння.
…Від центральної сільської вулиці Тур’їх-Ремет, поблизу колишнього сімейного обійстя О. Симочка, бере початок провулок, який веде вгору. Йдучи ним, праворуч, відразу за церквою, на косогорі одиноко стоїть хата, в якій самотньо живе доглянута сільською владою Марія Маньо (Симочко), надзвичайно мила і привітна жінка. З порогу хати на кілька кілометрів довкола відкривається вражаючий природним розмаїттям сільський краєвид. Зрештою, Тур’ї-Ремети, з якого боку на них не дивись, зачаровують своєю красою, приваблюють давньою історією, роботящими і талановитими мешканцями. І таким бути цьому селу в віках.
Олексій Корсун, Ужгород—Тур’ї-Ремети
P.S. Автор щиро дякує Марії Маньо (Симочко), голові сільської ради Михайлу Бігану, поету і драматургу Івану Козаку та працівникам архіву Управління Служби безпеки України в Закарпатській області за сприяння у підготовці цієї публікації.

Новини Закарпаття, Закарпаття онлайн.БЛОГИ

Comments are closed.