Петро Бухало: “Наш екіпаж вилетів до Чорнобиля в ніч проти 27 квітня 1986 року”
Навіть не віриться, що минуло 25 років відтоді, коли світ здригнувся від страшної, справді апокаліптичної звістки — у Радянському Союзі, в якійсь Україні «рвонув» ядерний реактор, і хмара смертоносного радіаційного пилу несеться Європою. У той же час радянські українці з ентузіазмом, натхненні «перебудовою», в очікуванні швидких змін на краще вже завтра вийшли на Першотравневі демонстрації, славлячи «мудру політику» партії Леніна. Та вже незабаром радість змінилася жахом: масштаби катастрофи виявилися настільки вражаючими, що навіть «всесильна» компартія не змогла їх приховати.
Пригадую, як ми, тоді учні 9 класу, після травневих свят з подивом відповідали на запитання учительки української мови: “А що ви робили 26 квітня?”. Вислухавши наші усміхнені — “загорали, були на пікніку, гуляли…”, зі сльозами на очах жінка ледь вимовила: “Бідні діти…”. Лише через роки ми зрозуміли біль шкільної наставниці. Вочевидь, тоді вона вже знала, під яким “сонцем” ми загорали. Через десять років після закінчення школи на зустріч однокласників не прийшло троє — рак…
Та людських жертв могло бути набагато більше, якби не відчайдушна мужність пожежників, військових, інженерів, льотчиків, які з перших днів катастрофи почали рятувати світ від “мирного” атому. З одним із таких героїв — кавалером ордена Жовтневої революції, людиною, чиє ім’я занесено до Почесної книги аерофлоту, нашим земляком напередодні сумних роковин Чорнобиля нам пощастило зустрітися.
Петро БУХАЛО народився 15 вересня 1954 року в зернорадгоспі “Федорівський” Кустанайської області Казахстану. Батьки, родом з України, піднімаючи цілину, там побрались. 1964 року сім’я повернулася на Рівненщину. Там закінчив школу. З дитинства мріяв про авіацію. У школі займався спортом, зокрема авіамоделюванням. Був чемпіоном області, на чемпіонаті України посів 5-те місце. Вступав до Харківського військового літного училища, та не пройшов за конкурсом. Запросили до місцевого авіаційно-технічного училища. Щоб не втрачати рік, пішов навчатися туди. Закінчив і здобув фах борттехніка вертольота. Відтак була служба у війську, польти на МІ-4, МІ-8. У лютому 1974 року демобілізувався, а через місяць хлопця запросили в Тюменське управління цивільної авіації, де працював начальником штабу ескадрильї в Сургуті. Звідти подав документи і вступив до Кременчуцького льотного училища цивільної авіації. Був скерований до Львівського об’єднаного авіазагону з якого, потім перевели до Ужгородської окремої авіаескадрильї. Аварію на ЧАЕС зустрів в Ужгороді…
Як дізналися про аварію? – цікавлюся у Петра Федоровича.
— Як і всі, з чуток. Наш перший екіпаж (пілот М.Фоменко, бортмеханік О.Коляденко) вилетів до Чорнобиля в ніч проти 27 квітня. Він доправив туди першу комісію. Відтоді вже мали більше інформації. Наші вертольоти працювали в Київській області — обслуговували різні служби.
Коли викликали вас?
— У середині травня. Прийшов наказ з управління цивільної авіації України терміново вилетіти двом екіпажам на Чорнобиль. Тоді ми навіть не уявляли масштабів катастрофи, нічого для роботи не було підготовлено, навіть одягу захисного не було. Полетіли у звичайних легеньких сорочках і штанах (сміється). Мали проводити дезактивацію місцевості. На вертодромі Чорнобиль проводили експерименти — спеціальною в’язкою рідиною з вертольотів поливали територію аби зв’язати радіоактивну пилюку. Потім нас передали у розпорядження військових. Мене привели у штаб, показали карту місцевості. Враження було таке, що там не споруда, а кратер. Пояснили суть завдання, видали захисне обмундирування — білі костюми, прошиті ниткою з олова, з капюшонами, на обличчя — так звані “пелюстки” (бо респіраторів не було). Солдати обшили кабіни гелікоптерів олов’яними плитами, в тому числі й сидіння пілотів. Після підготовки вилетіли на спеціальний вертодром, куди цистернами підвозили рідину для дезактивації. У народі її називали “бурда”. Там заправили нею баки, а палива взяли на один політ — до ЧАЕС і назад (щоб більше вмістилося рідини) — і у повітря.
Що побачили, коли з висоти наблизилися до станції?
— Зруйнована будівля заввишки 70 метрів, всередині все розбите, стирчать якісь труби. Перед тим військові скидували туди олово. Це, до речі, було величезною помилкою, бо за високої температури метал плавився і радіоактивні випари піднімалися у повітря, а потім вітер їх розносив в усі боки на величезні території. Тому практично усі військові вертолітники, які проводили ці роботи, незабаром загинули…
Чим займалися ви?
— Розпилювали захисну рідину від основи реактора по території на захід, куди полетіли уламки реактора під час вибуху. Ширина території метрів 400, довжина близько 2,5 км. Річ у тім, що під час вибуху саме дув сильний вітер, який розніс радіоактивні матеріали. А там ще й ґрунт піщаний, як пилюка — будь-який вітерець його роздмухував. Це треба було залити рідиною, яка зв’язує елементи, застигає і потім можна її зібрати.
Скільки часу ви працювали у Чорнобилі?
— Спершу 5 днів — з 21 по 26 травня. За цей час виконав 55 польотів на 4-й енергоблок ЧАЕС. До слова, останній політ був в якості пасажира — літав узяти документи про службу для себе та екіпажів, коли і скільки літали — потім знадобилися. Хоча, насправді, тоді не думали про якісь матеріальні вигоди. Уже 27 травня в Жулянах, коли повертався додому, в аеропорту стало дуже зле. Товариші відвели в готель, але до лікарів порадили не звертатися: хто його знає, як буде, а з льотною справою після медичного висновка доведеться розпрощатися. А у мене — малі діти, та й до пенсії ще далеченько… Мене ж могли просто списати з льотної роботи, і що тоді робити?
Як же виходили з ситуації?
— Зателефонували в Ужгород. Мені оформили довготермінову відпустку. Фізично почував себе жахливо: щодня разів зо п’ять відчував, що зараз знепритомнію. У червні трапилася криза — тіло вкрилося пухирями, з’явилися рани на тілі, які не загоювалися… Та потім почав одужувати і вже у вересні 1986-го командував об’єднаним авіазагоном цивільної авіації з ліквідації аварії на ЧАЕС. Наступного року разом з іншими ужгородськими вертолітниками знову виконував польоти у 30-кілометрову зону: брали проби снігу, ґрунту, води для радіологічного контролю. Скільки було загалом польотів, я вже й підрахувати не можу. То вже була звична справа для нас.
Фактично всі закарпатські вертолітники свого часу пройшли через Чорнобиль. Хочу назвати їх поіменно: Юрій Урсул, Юрій Рябінін, Олександр Охріменко, Анатолій Очковський, Олександр Коляденко, Богдан Геча, Микола Прислупський, Анатолій Розумовський, Ярослав Бедяк, Василь Попович, Іван Калінов, Михайло Павлище. Нині покійні: Володимир Новіков, Рустам Хабібулін, Валерій Дорошенко, Сергій Огородніков, Микола Фоменко, Станіслав Якім.
Коли зрозуміли що таке радіація і наскільки вона небезпечна?
— Одразу. Раніше здоров’я у мене було відмінне — ніколи не знав, що таке застуда, грип тощо. А після Чорнобиля почалося… 1991 року збирався летіти працювати в Єгипет. Для цього слід було пройти обстеження в спеціальній льотній медичній комісії. Тоді, власне, я вперше звернувся до лікарів. Хоча це умовно. Було лише обстеження. Я його пройшов — у Єгипет не полетів (сміється). Гадав, що підлікуюся і все ж відновлюся. Та не сталося. 1992 року мені вже справді довелося звертатися по медичну допомогу, а торік “скрутило” конкретно. Лежав в обласній лікарні, потім у Києві у медичному центрі радіаційної медицини АМН України.
За лікування платили?
— Усе надавали безкоштовно. Тільки ліки, які не передбачені бюджетом, треба було купувати. В нашій обласній лікарні, до речі, фінансується усе — ліки, харчування, обстеження надають безкоштовно.
Нині, через економічну скруту, йдеться про скорочення пільг, у тому числі для “чорнобильців”. Мова не лише про витрати на лікування. Є пільги на транспорт, житлово-комунальні послуги…
— Пільги “чорнобильцям” вже кілька разів урізали, скасовували. Нині вони практично “заморожені”, бо в держави немає грошей. За електрику, газ законом передбачено різного роду знижки, залежно від категорії учасника ліквідації аварії. Нині у мене 2 категорія, але вже телефонували з Києва і повідомили, що експертна комісія пов’язала стан мого здоров’я з участю у ліквідації наслідків аварії, тож мають підвищити її. А загалом, чесно кажучи, мене ці пільги мало хвилюють, бо не живу на “чорнобильську” пенсію. У мене хороше “льотне” забезпечення — маю пенсію кілька тисяч, надбавку за орден, періодичне санаторне лікування. А “чорнобильські” надбавки?.. На місяць вони складають кілька десятків гривень.
Нещодавно світ знову вразив “мирний атом”. Цього разу в Японії. Ви, напевно, як ніхто інший уявляєте масштаби катастрофи…
— Вважаю, що наслідки руйнувань на Фукусімі-1, на жаль, будуть ще трагічніші, ніж чорнобильської катастрофи. У нас радіація лише вітром розносилася. Там же аварія пов’язана з водою, радіація витікає в океан, проникає у ґрунт, повітря, а відтак у продукти. Бачимо, що й донині в Японії не можуть локалізувати витік радіації, аварія на АЕС триває. Але, гадаю, до нас природним шляхом шкідливі елементи не потраплять.
Якщо, не дай Боже, у нас знову сталося б щось схоже на чорнобильську катастрофу, ви б погодилися стати ліквідатором знаючи про можливі наслідки?
— Нині мені 56 років, я інвалід, тож за станом здоров’я, напевно, не зміг би взяти участь у рятувальних роботах. Але як професіонал, льотчик вчинив би як і 25 років тому.
Розмовляв Петро Поліха, Новини Закарпаття, Закарпаття онлайн.БЛОГИ