Чотири покоління однієї сім’ї підкорюють висоти культури

[Total: 0    Average: 0/5]

Нині цю родину, що живе в селі Ганичі Тячівського району на Закарпатті, уособлюють три покоління. Представниця їхнього роду – Гафія Візичканич, пам’ять про яку оречевлена у сотнях барвистих килимів і яка прославила село далеко за межами рідного краю, залишається з ними у фотографіях.Всі в цій родині живуть культурно-мистецькими цінностями, вкладаючи в цю загальнонародну ниву і особисті зернятка. Служіння високому, поряд із яким йдуть працелюбність, патріотизм – для усіх у родині не порожні слова.

До натхнення ще й визнання

Село Ганичі ще від початку минулого століття стало відомим завдяки килимарству. Тут діяла мануфактура з виготовлення килимів, тканих із вовни у народному стилі орнаментів. Після закінчення Другої світової війни невелике кустарне підприємство розрослося, набравши промислових масштабів, та стало відомим і в Україні, і за кордоном. Вироби місцевих майстринь прямували в різні куточки світу, бо мали прихильників серед широкої публіки і на Батьківщині, і в українській діаспорі за кордоном.

Гафія Візичканич, яка була дев’ятою дитиною в сім’ї, прийшла в професію чотирнадцятирічною дівчиною. Фабрикант Рудольф Заградка послав її навчатися ткацькому ремеслу в Чехію. Після Другої світової війни її талант дозволив стати майстром на підприємстві, яке набуло значних промислових масштабів. Керувала виробництвом як майстер і водночас творила як художник: розробляла ескізи килимів, ліжників, доріжок. Отримані нею звання – заслужений майстер народної творчості України, член Спілки художників України та однойменної спілки в колишньому Союзі, народний художник України і СРСР – лише підтверджували високий мистецький рівень виробів, які виходили з-під рук місцевих ткаль.
Останні двадцять років цеху у Ганичах немає, проте чимало килимарниць не лишають звичної справи, творячи на кроснах пухнасте диво – килими, покривала, доріжки. Майже всі жінки навчалися професії у Гафії Петрівни. Нещодавно на всеукраїнському рівні відзначалося 100-річчя від дня народження народної художниці, пам’ять про видатну майстриню залишилася в багатьох музеях, а також безпосередньо у її родині, де на стінах розвішані барвисті килими, виткані «ялинкою», «трапецією» або «ромбом». Значення цієї особистості для закарпатського села в глибинці не заперечить ніхто…

Безперечно, Україна має талант

На нащадках Гафії Петрівни природа не відпочила, а знайшла в них своє гарне продовження. Ми зупинимося на долі лише однієї з «гілок», які пішли від «дерева» Гафії Візичканич. Сім років тому її донька Мар’яна Цірик стала вдовою: після важкої хвороби передчасно пішов із життя її чоловік. На руках у молодої жінки залишилися три доньки: Юліані, Тетяні і Владиславі на той час виповнилося п’ятнадцять, тринадцять і одинадцять.

Говорити про сповнені тривог і сумнівів дні й місяці, які сім’я переживала, втративши головного годувальника, складно. Скільки було переживань і сумнівів, адже донечкам належало вступати у доросле життя. Наймолодшій ще в ляльки б бавитися, а тут…

Мар’яна Цірик, яка навчала грі на фортепіано учнів дитячої школи мистецтв, залишилася вірною професії. Змінювати роботу не захотіла, хоч її кликали на заробітки і до Чехії, і до Італії. Звідти, мовляв, можна валюти багато привезти, і довести до порядку дім (добудувати його разом із чоловіком не встигли).

– Я хотіла бути біля доньок, не позбавляти їх радості дитинства, тому нікуди не їхала, – говорить Мар’яна Миколаївна. – Була впевнена в підтримці матері, у якої попри її невелику статуру дуже міцне плече.

Очікування всіх їх справдилися: доньки не лише виросли красунями, а й отримали чудові професії, поступово стають на власні ноги. Старші – Юліана і Тетяна – вже знайшли собі супутників у житті.

– Я ж продовжую займатися тим, чим раніше – навчаю юне покоління музиці, – додає 48-річна Мар’яна Цірик. – У нашій дитячій школі мистецтв щодня звучить класика, діти отримують у ній розуміння культури і духовності що супроводжуватимуть їх усе життя. Радію, що маю безпосереднє відношення до розвитку талантів, які дуже часто народжуються саме в глибинці. Як тут не погодитися з відомим виразом «Україна має талант»!

Трьом сестрам – спів, танці і баян

У просторому будинку сім’ї Цірик музичних інструментів – на всі випадки життя. Фортепіано і акордеон, скрипка і гітара, сопілка і флейта. Це відображає не лише інтереси матері – викладача музики, а й доньок. Кожна освоїла не менш ніж по два інструменти, а наймолодша Владислава – усі п’ять. Скрипкою ще не оволоділа, однак, каже, добереться і до неї.
Найстарша з доньок Юліана після дев’яти років навчання у загальноосвітній школі вступила до Ужгородського коледжу культури і мистецтв. Туди ж невдовзі подалася й середня Тетяна. Перша обрала хореографію, друга – гру на баяні. Протоптаною сестрами доріжкою пішла і третя – Владислава, з тією відмінністю, що подалася на вокал.

Вона почала концертувати у … три з половиною роки. На відкритому районному семінарі викладачів по класу фортепіано крихітна музикантка впевнено пройшлася клавішами, розрядивши ділову атмосферу веселою дитячою мелодією, вивченою разом із мамою. Через півтора року в ролі казкового персонажа Владка виступала на обласній сцені. І вже тоді під власний акомпанемент вона виконувала духовні пісні на освяченнях нових споруд греко-католицької церкви.

Dладиславі аплодували на районних і обласних фестивалях, конкурсах, святкових подіях. На обласному конкурсі «Таланти багатодітної родини» в Ужгороді Владислава тричі поспіль була кращою, у нагороду щоразу отримувала путівки до «Артеку». Бабуся Марія Василівна якось зібралася з силами і підрахувала грамоти та дипломи Владислави: їх набралося 42.

«Голос країни» – Владислава

Нещодавно студентка Ужгородського коледжу культури і мистецтв Владислава Цірик по-справжньому здивувала керівництво свого освітнього закладу. Не повідомляючи про свої наміри, дівчина поїхала у Київ, щоб узяти участь у Всеукраїнській музичній олімпіаді «Голос країни». І отримала там диплом лауреата ІІІ ступеня, а також дипломи для своєї викладачки вокалу Мар’яни Сухолової та для коледжу.

Повернулася до Ужгорода – і одразу до директора Наталі Ігорівни Шетелі: «Ось які маю нагороди!». Після такого успіху педагогічний колектив висунув студентку на присудження їй стипендії Президента України. Відтак дівчина отримуватиме не 900, а понад 1200 грн стипендії.

Вже в статусі четвертокурсниці 18-річна Владка влітку не байдикує, а працює у кафе офіціантом. Каже, хоче купити собі «крутішого» смартфона, а залишок заробітку передасть матері. Зайве говорити, що талант юної вокалістки формувався під впливом мистецьких настанов Мар’яни Миколаївни – музиканта за професією.

«Дякую державі за онуків»

– Ніщо не здатне пересилити потяг до творчості. Якщо по-справжньому чогось прагнути, то досягнеш свого обов’язково, – це вже слова 76-річної Марії Візичканич, бабусі Юліани, Тетяни і Владислави. – Односельчани знають нас як дружну родину, в якій один за усіх, усі – за одного. Та й ми, чим можемо, готові допомогти і сусідові, і просто землякові.

– Всі три онучки грають на музичних інструментах, захоплюються танцями, малюванням, спортом, – продовжувала Марія Василівна. – Але врахуймо і гени: тяжіння до краси та гармонії могло передатися у спадок від художниці Гафії Візичканич – їхньої прабабусі, моєї свекрухи.

Жінка, яка багато років пропрацювала завідувачкою дитсадка у Ганичах, – навдивовижу діяльна натура, навіть пише тексти пісень для Владислави. Бачить майбутнє своїх онучок у служінні культурі. Роль держави у тому, що сестри здобули професії і впевнено крокують життям, каже, величезна. Всі троє навчалися за державним замовленням, безперервно під час навчання отримували стипендію, віднині Владка матиме й президентську. Старша з сестер, Юліана, після коледжу встигла закінчити Київський національний університет культури і мистецтв, викладає хореографію школярам у високогірній Колочаві на Міжгірщині.

– Онуки уже на старті одержали стільки, про що в їхні роки я й не мріяла, – доповнює Марія Візичканич. – Низько схиляюся перед їхніми вчителями і складаю подяку Українській державі. Нехай хтось посміє стверджувати, начебто нинішня молодь позбавлена її опіки. Юліана, Тетяна і Владка – всі народилися в часи незалежності, це говорить саме за себе.
Дівчата ж висловлюються більш приземлено. «Я знаю точно, що буду співати, а де саме – солісткою в ансамблі чи в хорі – не так уже й важливо, – каже наймолодша Владислава. – Важливо те, що я це люблю. І те, що ні від кого не залежатиму в майбутньому».

Василь БЕДЗІР, газета «НЕДІЛЯ»

zakarpatpost.net

Comments are closed.