Закарпатська література – суцільний Бермудський трикутник

[Total: 0    Average: 0/5]

Цього року виповнилося 70 літ від заснування обласної Спілки письменників. Вона є однією з найбільших загадок Ужгорода.

Нащо вона тут здалася, не знає ніхто на світі. Але якщо милостивий Господь щось вже створив, значить, для чогось воно таки мало би служити. Он – колгоспи розвалили, не створивши нічого натомість, і…

Письменницький «колгосп» вирішили не розганяти – все-таки смердить від нього менше, ніж від тваринної ферми. Молодь туди вже не йде (а сенс?), тож він поволі перетворюється на таку собі богадільню. Час від часу це товариство вампірів намагається покусати кого-небудь з представників середнього покоління, але вдається це рідко, бо у середнячків теж вже імунітет.

Колись СРСР пишався, що він – найбільш читаюча країна у світі. Зараз Ужгород пишається, що він найбільш нечитаюче місто на світі. Мабуть, саме тому тут відбувається так багато письменницьких фестивалів: автори прекрасно усвідомлюють, що тут їх, принаймні, ніхто не поб’є. Ну, якщо і поб’є, то хоча би не за написане, яке тут усім до лампочки. Тож письменникам можна сюди приїжджати безборонно. Ми їх дуже любимо, але не за їхні творіння.

А серед місцевих авторів була одна парочка, що часто спілкується між собою. Ну як – часто? Не так, як хотілося, а так, як моглося. Принаймні, не настільки рідко, щоб устигнути скучити одне за одним. І не настільки часто, щоб перестати радіти зустрічі. Їх притягувало, як протилежні заряди, котрими вони, по суті, і були.

Один з них, Едуард, був літературним критиком, а це унікальний людський тип. З одного боку, має достатньо таланту, аби розумітися на тому, що таке добрий твір, а що таке поганий, як воно робиться, де є міра усьому і як у ній втриматися. Він навіть не розуміється на цьому усьому, а просто відчуває це якимсь шостим чуттям, копчиком своїм. Тому той копчик у нього постійно вихляється – вібрує, значить, уловлює якісь послання із всесвіту, аби потім явити нам якусь високу істину, до котрої нам все одно як до неба рачки.

З іншого боку, він же має досить здорового глузду, аби не писати самому вірші чи прозу. Хоча й підмиває постійно. Бо ж наш чоловік не може, коли усе добре. Обов’язково треба у щось вляпатися. Але цей втримується від фатального кроку. Бо знає, що все – дурня. У цьому кращому із світів. Найкращому не тому, що він такий гарний. Просто за його межею усе ще гірше, ніж тут. Як Деміург творив цей світ, то дав, (як усякий майстер, що себе поважає) якусь там гарантію на нього. Скільки тієї гарантії – ніхто не знає. Тобто знають усі, що сім тисяч літ, але звідки і як їх лічити, не відає ніхто. Тому і живемо у блаженному незнанні. Інакше би давно звар’ювали. А так – нічого. Навіть кайф якийсь є у цій вічній російській рулетці зі світобудовою.

Так от, на наш світ бодай гарантія є. А на ті світи, що поза ним – жодної. Там суцільна точка перелому. Екстрим – він по-своєму привабливий. Але тільки тоді, коли спостерігаєш за ним збоку. Так, принаймні, вважав Едуард. Отак і живе – між Сциллою і Харибдою. Між чужою маячнею, від якої вже давно нудить, і власною нереалізованістю. Було у тому щось кармічне, зумовлене не так його власним життєвим шляхом, як чимось значно масштабнішим, про що він намагався не думати.

Є письменники, які цікавіше пишуть, ніж говорять. А є ті, з якими цікавіше спілкуватись усно, аніж бабратися з їхньою писаниною. Степан належав до останніх. Коли він писав, то впадав у якийсь епічний ступор і видавлював з себе буквально кожну фразу. Починав він бурхливо. Осідлав вдалу тему, дострибнув на ній до самого балкона терема-теремка, вихопив там у царівни золоту каблучку, а відтак – сторчма головою униз. Тобто виписався ще бурхливіше – як короткий сірник. Був здатний тільки переспівувати свою першу книжку на усі лади. Він із здивуванням виявляв, що людям найбільше подобається у його книжках саме те, що він там вважав найслабшим, прохідним.

Закарпатська література – то взагалі суцільний Бермудський трикутник. Адже у неї свого часу входили десятки і навіть сотні юних талантів. І де вони усі зараз? Отож бо! Тут зникає все. Виживають тільки ті, хто вчасно втече. Або ж загляне сюди взагалі на якусь часинку. Після цього вже може гордо заявляти, що йому більше нічого не страшно: він був в Ужгороді! Бо у долі письменника, як і у долі злодія, найголовніше – це вчасно змитися. Поки тебе ще пам’ятають талановитим і на щось здатним…

Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для https://zakarpatpost.net

Loading...

Comments are closed.