Як закарпатка Ольга Саприкіна після весіль перевтілюється у Снігуроньку

[Total: 0    Average: 0/5]

Свято – це її робота.


Є посеред нас люди, для котрих чиєсь свято – це їхня робота. Саме завдяки їхнім постійним творчим пошукам, креативним ідеям, одвічним неспокоям,  свята стають яскравішими, цікавішими, змістовними, незабутніми.

>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Ольга Саприкіна – саме така людина. Казкова чи мультяшна героїня (Оля не любить, коли її називають аніматором)  на дитячих заходах, тамада на весіллях, ведуча на корпоративах. Справжня пані Свято розповіла читачам «Мукачево Express» про те, як по закінченню цьогорічного сезону весіль вона перевтілюється у Снігуроньку і готується до насиченого періоду Різдвяно-новорічних свят.

Олю, як давно Ви стали ведучою різноманітних свят?

Можна сказати, що я займалася цим з дитинства. Моя мама – педагог за фахом. До кожного мого дня народження вона вигадувала щось цікаве. Тоді ще це не набрало такої популярності, як зараз, але мої друзі, однокласники, завжди мріяли потрапити до мене в гості, бути запрошеними, бо вже знали: там буде щось особливе, не таке, як у всіх. Ігри, конкурси, вікторини, змістовні розваги, призи. Дітям тоді цього дуже не вистачало. Коли ми вже виросли, я організовувала для своїх друзів свята: якась дата чи вже й весілля. Такого поняття як тамада тоді іще теж не було, але було бажання зробити весілля цікавішим, щоб то було не просто застілля. То якісь частівки придумаю про героїв свята, то сценку, казку про їхню історію кохання. Інформація дуже швидко поширювалася серед знайомих, і мене почали запрошувати на свята, весілля. З часом це переросло з простого хобі чи допомоги друзям у додатковий заробіток. Спочатку невеликий, потім більший, пише газета «Мукачево Express».

А хто Ви за фахом?

Менеджер з управління виробництвом. Але насправді я не дуже люблю чимось керувати, більше мені подобається організовувати.

Чому ж тоді не пішли навчатися за вподобанням?

Це було наприкінці 90-х, коли ми переймалися не тим, як самореалізуватися, а тим, як банально вижити. Так співпало, що тоді і в моєму особистому житті був складний період. Розлучення з першим чоловіком, мала дитина на руках. А вчитися хотілося. Пекла тістечка на замовлення. Була на базарі реалізатором. На замовлення шила.  Бог щось таке заклав у мене творче, але певний час просто було не до цього. Шила дитині костюм у садочок і думала: я й це можу, і це можу… А чомусь воно мною не використовується. І так поступово почала повертатися до думки, що все ж саме організація і проведення свят і є моїм покликанням, роботою, яка приносить задоволення.

Ви працюєте і з дітками, і на «дорослих» заходах. Яка аудиторія складніша?

Є своя специфіка в роботі на дитячих святах і на заходах для дорослих. Але одна мета – зробити свято цікавим, щоб ніхто не нудьгував. Складність роботи з дітками полягає у тому, що навіть маючи досвід у цій сфері, буває важко передбачити, що дітей зацікавить, а що ні. Тому їдучи на дитяче свято, я завжди беру запас реквізиту, більший, ніж потрібно на замовлений час. Бо я маю бути до всього готова. Наприклад, минулого разу добре пішла одна гра, а цього разу і в цьому товаристві її якось не сприйняли. Тому відразу переключаєшся на щось інше. А буває, що якась зовсім простенька забавка так захопить дітлашню, що затягнеться на довший час, ніж ти собі спланував. Це водночас і цікаво, і складно. Бо нема готових шаблонів і заготовок, часом ідеї приходять вже під час заходу, і доводиться змінювати план. До того ж, трапляються невиховані дітки, у яких нема поваги до дорослого. Батьки замовили і оплатили розкішну фото зону, ти в певному образі і маєш провести фотосесію з дітками, а винуватець торжества «на власній хвилі», десь втікає, не хоче фотографуватися. Але ти все одно мусиш добре виконати свою роботу, хоча часом можеш і «дістати» від вередливого малюка. В хід іде увесь набутий досвід, бажання зробити усе якнайкраще. Буває, що після цього ти морально втомлений, бо виклався на повну. Але ти добросовісно виконав свою місію – навіть для такого складного маленького «клієнта» врешті-решт створив цікаве свято, яке надовго запам’ятається. Я люблю дітей, і тому зроблю все для того, щоб їхнє свято вдалося. Однак у мене є певні правила роботи і прохання до батьків: не називати мене при дітях аніматором або ж на ім`я (тільки за образом героя, в якого я перевтілююся), не розраховуватися за роботу у присутності дітей. Ну, і під час свята я ніколи не виходжу з образу. Не так і багато вимог, але вони необхідні для того, щоб свято, казка були справжніми. Я дуже відповідально готую кожен образ: костюми, грим, реквізити. Бо дітки завжди уважно розглядають, особливо дівчатка. Власні прикраси, обручку залишаю вдома. Дуже люблю діток віком 5-6 рочків, коли вони ще щиро вірять у казку, дивляться на тебе як на справжнього гостя з казки. І я викладаюся на повну, щоб їм ці враження дати. Трішки складніше з тими, що вже старші. І знову ж – роблю все для того, щоб бути для них не перевдягненою тітонькою, а теж частинкою чарівного дійства.

Як ставитеся до образу Снігуроньки, в яку Вам теж доводиться перевтілюватися?

Позитивно ставлюся. Я патріотка своєї держави, але це патріотизм без фанатизму. Не розумію, навіщо з цих святкових персонажів – Діда Мороза та Снігуроньки – робити «ворогів», казати, що вони чужі нам. Та наше покоління виросло на цих незмінних новорічних героях. До того ж, казки з цими героями є і в нашій літературі. Я проти того, щоб приплітати якусь політику до цих персонажів. А минулого року навіть була заборона запрошувати на шкільні новорічні свята Діда Мороза та Снігуроньку. Але нас все одно активно запрошували в родини, на корпоративи. Коли ми приходимо, то свято не тільки для діток, а й для їхніх батьків, для яких Дід Мороз та Снігуронька – найкращий спогад дитинства. А коли по вулицях в костюмах ідемо – люди нам привітно махають руками, вітають, жартують. Це так приємно.
Цього року теж у деяких школах заборонили. Це вже йде людський фактор – хто особливо хоче догодити. Все одно нам роботи вистачає. Від деяких замовлень, навіть вигідних, доводиться відмовлятися. Наприклад, нас з чоловіком, який долучається до моєї діяльності на новорічні свята у якості Діда Мороза (у нього це дуже гарно виходить), запросили провести новорічну ніч на святі в готельно-ресторанному комплексі. Але ми 31 грудня увесь день працюємо і на 1 січня маємо вже два замовлення. То хоча б у саму святкову ніч маємо право дотриматися родинних традицій. Всіх грошей все одно не заробиш.

Чи були якісь цікаві випадки під час новорічних свят?

Торік ми з чоловіком мали одне неординарне замовлення. Нас запросили до Підвиноградова привітати з католицьким Різдвом заможних ромів. Зателефонував з Ужгорода один знайомий – активіст, громадський діяч від імені ромів. Він мав досить складне завдання, бо більшість аніматорів просто боялися їхати вітати циганів. Оскільки на той час я вже співпрацювала з ромами в іншому проекті – вчила циганських дітей грамоті ще у 2010 році, то той знайомий знав, що мене таке запрошення не налякає. Нам пояснили, що ми маємо приїхати до будинку місцевого депутата від ромів, де прикрашена ялинка, що була визнана торік найкрасивішою ялинкою Закарпаття, і біля неї нам треба буде просто роздати 500 подарунків дітям від депутата. Ну і ще по фотографуватися з дітками. Для цього заходу вони замовили такі цікаві сани – зовні справжній кортеж Діда Мороза, однак під бутафорними саньми ховалися звичайні колеса, адже зима була безсніжною.  Навіть ілюмінація була на тих санях, під час їзди вони гарно світилися вогниками. Пара коней – усе, як має бути. І вже на місці у організатора цього дійства виникла спонтанна ідея – привітати барона, його родичів і кілка родин поважних ромів. Крім нас з чоловіком, з нами був іще відеооператор, бо нас попросили, щоб усе дійство фіксували на відео. І от заходимо ми до господи циганського барона. Всередині – ніби справжній палац: ліпка на стінах, позолота на меблях, різьблені перила на другий поверх, дорогезна люстра. Усе так навколо блищить, що аж б`є в очі. І сам барон сидить поважно в кріслі в очікуванні нас, його вже про це повідомили. На якусь мить ми розгубилися, не відразу збагнули, що маємо робити. Картинка була такою шедевральною, що за сюжетом, мабуть, варто було просто впасти господарю в ноги і поцілувати руку. А ми з чоловіком співаємо в церковному хорі, яким керує наша донька. Знаємо багато колядок. Тому ми відразу ж себе опанували і пошепки перемовившись, почали співати. «Добрий вечір тобі, пане господарю!», потім ще декілька, вірша вітального я розповіла, у мене ж це в запасі завжди є. Їм так сподобалося. Вже як повели нас по інших хатах, то організатор просив: «Тут би теж треба щось заспівати». Словом, враження від тої поїздки – незабутні. Люди, які можуть собі дозволити небачену розкіш, сприймали наш візит як щось надзвичайне: і діти, і дорослі. Хоча ми нічого такого особливого не робили, як зазвичай, виконували свою роботу. Для них це було щось нове, таке, що раніше вони тільки по телевізору бачили.

Ви часто працюєте разом з чоловіком?

Ми, власне, і познайомилися в театральній студії. Але робота у кожного своя. Тому чоловікові нема коли цим займатися. Просто в образі Діда Мороза він для мене незамінний партнер. У нього це так колоритно виходить: зріст, постава, голос. Тому я завжди прошу його супроводжувати мене на замовленнях новорічних персонажів. Повертаючись до розповіді про торішнє замовлення до ромів, розкажу цікавий момент. Нас же там досить довго возили по домівках, потім іще поїхали до Виноградова і біля живої ялинки ми роздавали іще подарунки усім виноградівським діткам, які туди прийли. То врешті-решт не дивно, що ми зголодніли, і нас по закінченню усіх дійств повезли додому до одного з організаторів погодувати. Стіл багатий, як і все у домі. Ми голоднючі, але ж обоє у костюмах. Мені простіше, я собі сіла та й їм. А Рома – чоловік мій – з наклеєною бородою та вусами. Поруч повно дітей, для яких ми робили казкове дійство. До того ж, правила не виходити з образу ми дотримуємося завжди. Але ж і їсти здоровому чоловікові після такого вояжу хочеться. То Рома знайшов вихід і почав подавати собі виделку з їжею попід бороду до рота. Якось трохи таким чином голод втамував. А потім, коли ми вже виходили, я чула, як дітки поміж собою обговорювали тему: як харчуються діди морози, що через довгу бороду  мусять по-своєму їжу до рота нести, попід бородою, не так, як усі.
Був іще один випадок, коли ми з Ромою були на святі у якості святого Миколая та Ангела. Відбувши захід, так у костюмах і пішли вулицею додому, бо то було недалеко. Проходячи повз супермаркет, згадали, що маємо купити подарунок власній дитині. Зайшли, обираємо. І тут я чую, як неподалік двоє хлопчаків років по 8-9 перемовляються: «Я ж тобі казав, що святий Миколай у магазині нам подарунки купує, а ти не вірив, казав, що то мама з татом самі купують». Так мимохідь для двох діточок ми на якийсь час продовжили віру в диво.

На початку нашої бесіди, Ви говорили, що зараз, крім організації та проведення свят, почали працювати в якомусь соціальному проекті.

Так, це благодійний проект для дітей-сиріт та дітей, з малозабезпечених сімей. Він ніби продовжує ту тему, про яку я вже згадувала, розповідаючи, як навчала ромських дітей читати та писати. Зараз я веду для таких діток гурток театрального мистецтва. Проводжу різні розвиваючі заняття, які допоможуть діткам адаптуватися в соціумі. Працюю і з дітками з гуртожитку для малозабезпечених, що у нашому місті, і в селі Середнє біля Ужгорода, де є поселення циган. Коли я там ще в 2010-му році працювала, там були жахливі умови життя. За цей час з допомогою благодійників вдалося налагодити багато комунікацій. І добре, що особливу увагу приділяють вихованню та розвитку дітей. Стільки років пройшло, дітки підросли, але багато хто з них мене пам`ятає. Дехто виріс і продовжує навчання в коледжі. Є й такі, що планують навчатися далі. Таким чином, здібним дітям благодійний фонд допомагає знайти гарну дорогу в життя. Ну, а я допомагаю в якійсь мірі визначити цю дорогу, разом з іншими небайдужими дорослими.

Виходить, Снігуроньки існують не тільки в новорічних святах?

І Снігуронька, і Дід Мороз, і святий Миколай та інші небесні покровителі. Слава Богу, що на світі є багато добрих людей, котрі переймаються не тільки власним добробутом. У ці святкові дні варто всім згадати про таку чудову місію – робити добро. Особливо для тих, кому пощастило в житті менше, ніж іншим.

Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Comments are closed.