Чим був на Закарпатті польський тероризм
Нещодавно ухвалена польським Сеймом нова редакція закону «Про Інститут національної пам’яті» викликала і в самій Польщі, і за кордоном чималий резонанс
Закон значно розширив повноваження цієї установи у справі розслідування «злочинів, вчинених проти польського народу та його доброго імені». Польський Інститут національної пам’яті, окрім нацистських та комуністичних злочинів у 1917–1990 роках, тепер може займатися і «злочинами укра- їнських націоналістів та формацій, що співпрацювали з Третім рейхом». Отже, поляки продов-жують шукати ворогів. Точніше, вони вже їх знайшли.
Якось так співпало, що в ці дні гарячих дебатів довкола польської монополії на історичну правду, незгода з якою каратиметься відтепер штрафом чи трьома роками ув’язнення, мені потрапила до рук об’ємна книжка польського історика Даріуша Домбровського «Польща і Закарпаття: 1938-1939», що побачила світ у видавництві «Темпора» ще 2012 року. Книжка, без сумніву, сенсаційна, бо аргументовано і чітко розповідає про практичну невідому сторінку польської історії: підривну діяльність поляків на території міжвоєнної Чехословаччини.
Коли восени 1938 року Чехословаччина захиталася під настирливими територіальними домаганням Гітлера, Варшава розпочала на Закарпатті таємну операцію «Лом». Її мета – посіяти хаос в регіоні, заселеному переважно українцями, і сприяти швидшому його поглинанню Угорщиною.
Польща, яка звинувачувала українських націоналістів у тероризмі на своїй території, сама організовувала масштабні терористичні акції та ще й на теренах іншої держави, з якою у неї, до речі, були мирні відносини.
Даріуш Домбровський детально описує цей державний тероризм під орудою Війська польського. Загальне командування здійснював генерал Лангнер. Практичною діяльністю групи керував із Варшави майор Харашкевич, а на місці – майор Анкерштайн. До акції було залученого 46 офіцерів, 67 унтер-офіцерів та 70 рядових дійсної служби. Окрім того, завербували понад 600 польських добровольців, з яких створили сім партизанських загонів. У той час як угорські диверсанти проникали на Закарпаття із заходу та півдня, польські терористи мали діяти з півночі та сходу. У Турківському повіті на лижній базі в околиці села Розлуч було створено навчальний диверсійний табір, де навчали мінуванню, підривній справі, рукопашному бою. Як зазначає польське керівництво, місцевих мешканців Закарпаття до участі у гібридній війні залучити не вдалося. ІІ відділом головного штабу Війська польського були випущені 15 тисяч пропагандистських листівок про швидкий розпад Чехословаччини і «визволення» з боку Угорщини. Під ними стояв підпис удаваного «Национального совета русской молодежи» з Ужгорода.
Перша терористична акція відбулася у ніч із 22 на 23 жовтня 1938 року, коли польські диверсанти знищили міст на шляху між Нижніми Верецькими та Уклином. 24 жовтня було зруйновано міст на шосе поблизу села Убля.
Наступна акція мала бути значно резонанснішою: дві диверсійні групи (загалом 30 осіб) мали підірвати два мости поблизу Нижніх Верецьких, розорити будинки місцевої пошти і поліцейські пости, знищити телефонні лінії та прикордонні пости у довколишніх селах. Перша група мала понад 40 кілограмів вибухівки та обмундирування чехословацького війська. Її керівник був у формі поручика чехословацької армії. Розмови під час акції між диверсантами дозволялися лише чеською мовою.
Інша група під командуванням поручика Дрліхажа була вдягнена у цивільний одяг і мала спілкуватися на місцевому діалекті. Заборона розмовляти польською повинна була продемонструвати місцевому населенню, що диверсанти є їхніми земляками, які невдоволені чехословацькою владою.
Окрім мостів терористи частково знищили шість шкіл, молокозавод та читальню «Просвіти». Спантеличені чехословацькою формою, місцеві вартові не чинили опору. У результаті було взято в полон 12 чехословацьких жандармів, 5 солдатів та 3 митники. Обеззброєних, їх перевели на польський бік, де було інсценізовано їхній арешт. Нещасних, яких по суті викрали, тримали у Дрогобицькій в’язниці, а через три місяці судили за «створення на території Чехо- словаччини озброєної організації, яка у листопаді 1938 року атакувала Польщу з метою здійснення державного перевороту». Відпустили їх із тюрми аж у березні 1939 року, після окупації Гітлером Праги.
Чехословацька преса надрукувала не тільки фотографії полонених диверсантів, але й назвала командирів терористичних груп, що були офіцерами Війська польського.
У ніч із 21 на 22 листопада поляки організували дві чисельні атаки на село Присліп (група чисельністю 110 бойовиків) та Торунь (60 бойовиків). Власне, Варшава, яка намагалася будь-що дискредитувати чеську та українську владу у краї (у той час автономну Підкарпатську Русь вже очолив Августин Волошин), насправді все робила для того, аби населення згуртувалося довкола своєї влади. Українські настрої на Закарпатті швидко міцніли, а небезпека терористичних акцій кликала до лав «Карпатської Січі» тисячі добровольців.
Як зазначає польський авторитетний історик, акція «Лом» була однією з найбільш важливих і складних таємних операцій польської розвідки у міжвоєнний період. Участь у ній взяли понад тисячу осіб. Загалом вона не принесла її організаторам очікуваного політичного успіху, яким мало бути створення спільного кордону з Угорщиною. Антипольські настрої зросли як серед українців Закарпаття, так і Галичини, вони ослабили готовність Польщі до оборони проти Німеччини та СРСР.
А тепер подивимося на акцію «Лом» з погляду Інституту національної пам’яті. У мирний час офіцери Війська польського вбивають громадян іншої держави, на чужій території підривають мости, будівлі, тунелі, колії, грабують пошту та туристичний центр, викрадають військових. І це все робиться у 1938 році, коли Польща начебто охоплена «бандерівським терором». Але куди там українсь-ким націоналістам-аматорам до польських державних терористів у погонах, професіоналів своєї справи! Чи буде їх засуджено? Адже відомі їхні імена (чимало з них були нагороджені), відомі й імена загиблих від їхніх рук. Чи будуть, перефразовуючи новий польський закон, покарані «злочини, вчинені проти українського народу та його доброго імені» польською офіційною владою?
Чи не є нісенітницею бажання сусідів розглядати історію з висоти нинішнього часу? Вочевидь, тоді польсько-українські рахунки слід вести ще від часів Богдана Хмельницького.
Олександр ГАВРОШ, Радіо Свобода
