Чому побожні закарпатці богохульствують на державні свята
Закарпатці люблять хреститися біля кожного хреста, виявляти на людях вдавану побожність, показово фотографуватися в церквах і хвалитися світлинами у соцмережах.
Не далеко від них відстали і чиновники. Однак їхня місія інша….
Напередодні або в день державних свят із квітами та вінками в руках вони йдуть до пам’ятників і схиляють перед ними голови разом зі своїми командами та тими, кого примусово зганяють на подібні заходи для кількості.
Але до чого ж, здавалося б, тут релігія?
А справа в тому, що у другій заповіді Божій написано: «Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм».
Та хіба не поклонінням є такі обрядові дії начальства? Інакше ж цей популізм назвати не можна. При цьому група підтримки, що слідує за цілою армією чиновників у ці дні, навіть не підозрює, наскільки грішить.
Адже напередодні свята перемоги у Другій Світовій війні саме кам’яним ідолам та кумирам ідуть віддавати шану найвідоміші закарпатці разом зі своїми командами.
Вони ж прямують навіть не до могил тих, хто справді загинув у війні, а лише до їхнього зображення.
Це справжнє ідолопоклонство. Та й навряд чи покійники б хотіли, щоб їхню смерть перетворювали на всенародне шоу.
Та й, до речі, чому вдаваний патріотизм проявляється у керівництва лише у період перебування на високих посадах, у інші ж роки колишніх сільських, міських голів, депутатів та іншого екс-начальства різного рівня на таких заходах не видно. Прості люди на покладання із власної волі не ходять. Виходить, що населення такі дії не підтримує і не є учасником культових подій. Тож для кого розігруються всі ці політично-рекламні спектаклі? Для живих чи для мертвих? А, може, навіть для ще ненароджених?
Втрата когось є справжнім болем лише для близьких. І хто що б не казав, нинішнє покоління може зі скорботою сприймати загибель лише тих молодих хлопців, які загинули у війні з Росією.
А ті далекі часи у нас зараз можуть викликати лише співчуття, порозуміння, але не стан трагізму, як у минулого покоління, у тих, кому довелося бачити на власні очі розстріли… утім від сталінських репресій полягло майже стільки ж людей. Чомусь їхню смерть нині ніхто не перетворює на акції з лампадками.
Можливо, краще просто вдома помолитися за всіх загиблих під час війн, ніж ставати учасником заходів, які досі відзначаються у радянському стилі.
