Закарпатці не підозрювали, що купили квартиру разом з інвалідом
Коли ми купили нову квартиру, навіть не підозрювали що там на нас чекає. Господиня була дуже відвертою – розповідала про всі подробиці. Тут воно поставила новий кран, недавно перекрили дах, але не встигли замінити вікно. У цій кімнаті паркет, а в цій – треба б ще замінити три дошки на підлозі. Чесно кажучи, нам дуже імпонувала така її щирість, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Квартира нам подобалася – вона була такою сонячною. Але, разом з тим, у спекотні дні переживати спеку нам не загрожувало. Під вікнами – якраз на рівні нашого другого поверху – росли липи. Та й краєвид тут був чудовий.
А другий поверх – це теж безперечний плюс у покупці будь-якого житла. А ще два балкони виходили на різні боки, тож ми могли споглядати і трасу, і ліс, який ріс неподалік. Це була просто мрія, а не квартира. А ці кілька неполадок, які треба було дотягнути, видавалися нам просто дрібницями.
Господиня попросила ще трохи часу – для того, щоб перевезти меблі. Звичайно, ми з чоловіком дружно погодилися, що почекаємо. Через два тижні вона вручить нам ключі. Приблизно стільки ж мали забрати клопоти із паперовими справами щодо квартири. Тому все складалося ніби якнайкраще.
Нарешті господиня вручила нам ключі. Але попросила можливості ще кілька днів пожити в квартирі – нібито чекала на ще одну вантажівку, яка й мала забрати все, що ще там зосталося. Ми знову погодилися, адже і так будемо міняти всі замки в цьому нашому новому житлі.
Нарешті вона подзвонила і сказала, що ми можемо заїжджати – вона вже з усім впоралася. І тоді подзвонила вона вже з іншого міста. Але ми так і не з’ясували, з якого саме – це було вже не дуже важливо. Адже ми зовсім не мріяли заводити дружбу з колишніми мешканцями тієї квартири. Тому й побажали їй щастя у новому житті і дуже мило попрощалися.
Проте номер її телефону нам так більше і не згодився. А потім ми зрозуміли, що цю картку жінка викинула, щоб більше не розмовляти з нами.
А коли переступили поріг нового житла, були приголомшені. На ліжку в одній із кімнат лежав украй хворий чоловік. Це був інвалід, який не піднімався з ліжка. Про це ми зрозуміли одразу – в хаті стояв специфічний запах.
Цей чоловік і розповів, що трапилося. Господиня, яка доводилася йому сестрою, продала його квартиру, але в своїй не приписала. Обіцяла, що буде за ним доглядати і що йому краще приїхати до неї. Брата вона перевезла, але доглядати за ним не схотіла. Швиденько продала квартиру брата і свою, а сама завіялася у світи. І з юридичного боку ніби все тут було й законно. Всі документи підписані, усі сторони погоджувалися з тим, що відбувалося. У квартирі, де раніше жив Ігор Васильович, теж поселилися нові люди. Тож виходило, що він опинився між небом і землею.
Це треба було бачити обличчя Ігоря Васильовича, коли він говорив про те, що сестра продала від нього все, а сама його кинула. А що вже казати, який це був важкий подарунок для нас. Але ж не викидати ту людину на вулицю! Тому ми ще довго після цього судилися.
Але ніхто не міг нам допомогти. Адже юридично ніби все було законно. Тому ми нарешті покинули це заняття. А дістатися до колишньої господині було неможливо. Та нічого б це й не дало – тільки зайва трата часу та нервів.
За Ігорем Васильовичом ми доглядали і це було вкрай важко. Бо ж нам потрібно було ходити на роботу і заробляти гроші. Нам радили віддати нашого мешканця у диспансер.
Одного разу все ж таки ми поїхали у той диспансер. Але побачили, як там живуть люди, і повернулися. Половина з тих людей були психічно хворі. Всі дуже мріяли вирватися звідти. Тому й ми вирішили, що ніколи цього не допустимо, щоб Ігор Васильович там жив.
Одного разу до нас завітав несподіваний гість – двоюрідний племінник Ігоря Васильовича. По якійсь програмі він навчався у США. Таким був талановитим, що його ще й залишили в цій країні на роботі. Він дуже любив Ігоря Васильовича і недавно подзвонив йому. Але зрозумів, що в його квартирі вже живуть інші люди.
Слід нарешті потягнувся і до нас. Коли Славко побачив, у якому стані Ігор Васильович, він розплакався – адже це був його улюблений дядько, який колись вчив його ходити, читати. Мама цього Славка була важкохвора, а батько їх кинув. Тож дядько довго був йому у всьому опорою, бо своїх дітей не мав, а його дружина померла. Коли померла і мама Славка, хлопець поїхав у США. А ще – знайшов там свою долю, одружився на американці і розгорнув свій бізнес.
Славко став навколішки перед ліжком Ігоря Васильовича, а той гладив його по голові, ніби це був маленький хлопчик, а не дорослий чоловік. Славко став ходити по лікарях, щоб допомогти дядькові. Усі ми разом боролися за його здоров’я. Ігор Васильович став потроху одужувати. Спочатку він ходив на милицях, але тільки під нашим наглядом. А згодом став дуже несміливо пересуватися квартирою сам.
Славко був дуже вражений і нашим вчинком, що ми все ж таки не позбулися хворої чужої нам людини і був нам безмежно вдячний. А ще він запевняв, що нам треба виїхати до нього за кордон і, хоч це буде й складно, але все ж це можливо зробити. А ми станемо жити там усі разом.
До речі, дружина з Америки у всьому підтримувала чоловіка. Але Ігор Васильович опирався. Він казав, що хоче померти на батьківщині. Ми ж розуміли, що насправді він не хоче бути тягарем для молодої сім’ї.
Тож Славко нарешті й сам погодився, що Ігор Васильович залишиться тут. Але він вирішив, що має купити нам усім будинок із великим двором, щоб нам було легше жити. Ми очам своїм не повірили, коли він привів нас, щоб показати нове житло. У затишному двоповерховому будиночку було так світло і чисто. Славко сказав, що віднині це – наша хата. Очі Ігоря Васильовича у цей час теж світилися радістю і великою вдячністю. Найперше він був щасливий за те, що міг від віддячитися нам – за всі ті зусилля, які ми витратили на нього.
Славко залучив нас у свій бізнес і ми по Інтернету і досі продаємо товар його фірми по всій Європі. Наші діти сьогодні вчаться за кордоном, а ми теж уже можемо жити вільніше.
Щоправда, про це наше життя якимось дивом довідалася і сестра Ігоря Васильовича. Одного разу вона – як на крилах – прилетіла у наш двір. Була дуже вражена, коли на доріжці її зустрів брат, який ще п’ять років тому був прикутий до ліжка.
А ще більше вона була вражена нашою несподіваною заможністю. Дуже просила в нас адресу племінника. Ми їй і не відмовили. Щоправда, Ігор Васильович дуже просив, щоб вона більше не приходила і не нагадувала йому про гірке минуле. Він казав, що пробачив їй, та буде краще, якщо вона забуде про нас.
А племіннику вона все ж таки подзвонила – він сам нам про це й розповів. Але тітка – замість того, щоб вибачитися за такий підлий вчинок щодо дядька, теж почала проситися у його бізнес. Славко у відповідь почав погрожувати їй кримінальною відповідальністю за те, що вона продала житло інваліда.
– Якщо ніхто про це ще не подумав, то в мене достатньо грошей, щоб виграти такий суд! – цими словами він на смерть перелякав тітку.
Тому вона і справді перестала дзвонити – і йому, і нам. При зустрічі Славко нас запевнив, що аж ніяк не хотів вплутатися у судові справи із родичкою. Просто їй дуже було неприємно з нею говорити і він зрозумів, що його так звані погрози знайшли відгук у її серці. Хай трохи подумає над цим.
Минуло з того часу вже 15 літ. Три роки тому ми поховали Ігоря Васильовича – він прожив 86 років і до останнього дня порався у саду – дуже любив цю роботу. Славко і нині – наш керівник у бізнесі. Його дітей ми вважаємо – своїми, а він – допомагає нашим дітям та внукам.
Тільки Бог єдиний знає, якими шляхами рідні люди знаходять одне одного. І часто це може починатися з трагедії або з проблем. Але Бог знає, що він робить. Тому не треба жахатися того, що підносить нам життя. Можливо, в тому найжахливішому, найважчому деколи сховане щось і справді найкраще для нас.
Петро Вурста, Мукачівський район, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
