Я заблукала у лісі і знайшла кохання свого життя

Ірина виросла у гірському закарпатському селі з маленької ходила з дідом по гриби. Їй здавалося, що вона знає кожен кущик, кожну стежку, кожен струмочок. Але іноді все одно варто зберігати обережність і не звертати із находжених шляхів.

Своєю життєвою історією жінка поділилася з газетою ЯСНО.

«Мені було 18, – розповідає Ірина. – я вилася в університеті і саме приїхала одому на канікули. Так хотілося після галасливого міста побути одній… А тут ще й подруга прийшла і розповіла, що звилися літні гриби. Тож звечора я попередила батьків, що вранці піду до лісу. Це ні в кого не викликало ніякого подиву, бо в нас це нормально. Та я сама я не передчувала нічого недоброго. Навпаки, у душі було піднесення і радість».

Тож Ірина встала ще до сходу сонця. Одягнулася тепло, бо після дощів було прохолодно, взяла корзину і попрямувала у гори.

«Було ще темно. Але я не боялася Дикі тварини для мене не проблема, я люблю природу і жоден звір мені не страшний. Якщо не лізти на їхню територію, не робити їм за, вони не чіпають нікого. Людей у цих краях теж практично немає, тож у ліс я завжди ходила к у місце ля душевного відпочинку», – наголосила вона.

Дівчина світила собі під ноги ліхтариком і повністю поринула у роздуми. У лісі вона не була вже два роки, відколи поїхала вчитися. Тож ловила кожну мить і насолоджувалася. Та несподівано для себе опинилася у незнайомому місці і зрозуміла, що в якусь мить звернула не туди і заблукала.

«Мені стало страшно. Мобільних телефонів тоді е було. Це трапилося 30 років тому. Кликати на порятунок також було маро, там людська нога не ступала давно. Тішило одне, що це був ранок і я сподівалася, що все ж протягом дня кудись вийду», – зізналася Ірина

Вона йшла просто вперед, навіть не розуміючи куди йде. Асом, бачачи, що довкола лише густий ліс, у неї починалася істерика. Вона плакала, але потім заспокоювалась і рушала далі. Так пробувала майже цілий день і так нікуди й не вийшла.

«От тоді в мене й почалася справжня паніка. Починало темніти. Наближалася ніч. Я була голодною і мене мучила спрага. На щастя, знайшла якийсь струмок і напилася, вила обличчя. А потім знесилена сіла на землю і під деревом заснула. Прокинулася, коли довкола була густа темрява. Я розуміла, що вночі я нікуди не вийду і вирішила залишитись там до ранку. Було дуже страшно. Звідусіль доносилися якісь дивні звуки і мене кидало то в голод, то в жар. Не було навіть сірників, щоб розвести багаття, годинника, щоб дізнатися, яка година. Я почувалася себе якоюсь бранкою у цьому лісі!», – пригадала Ірина.

Майже до ранку вона не зімкнула очей. Трусилася від страху і холоду під деревом, бо літо було досить холодне.

 «Уже починало світати, коли я відчула, що знову засинаю. Мені треба було йти далі, шукати дорогу, але  не мала сил встати. Я усвідомлювала, що можу згаяти дорогоцінний час, та все ж вирішила піддатися слабкості і заснула. Раптом відчула, що хтось мене трусить. Відкрила очі. Наді мною схилився молодий чоловік кремезної статури. Я себе не контролювала і почала щосили кричати. Мої нерви були на грані. Він просто дивився на мене і мовчав, думав, що я якась божевільна. Потім, коли я трохи заспокоїлась, спитав, що я роблю посеред лісу. Я розповіла, що вже два дні не можу знайти дорогу. Він усміхнувся, зняв і себе спортивну куртку, накинув мені на плечі і сказав: «Ходімо. Я живу зовсім поруч!», – продовжила вона розповідь.

Василь дійсно жив дуже близько до того місця, де Ірина заснула. Вона досі не може зрозуміти, як вона не знайшла дорогу, адже була від неї всього у кількох кроках.

«Василь нагодував мене, напоїв березовим соком і запропонував відвезти додому. Я розуміла, що переді мною – мій рятівник, – наголошує жінка. – Вдома мене вже всі шукали. Мати з батьком плакали і божеволіли, куди я поділася. Перше, що вони подумали, що я загинула. Тож дуже раділи, що я повернулася ціла і неушкоджена. За кілька днів мати напакувала повну валізу домашніх наїдків і ми разом із батьком відвезли це все моєму рятівнику. От тоді з Василем ми вперше нормально і поспілкувалися, бо тоді, коли він знайшов мене у лісі, я навіть говорити нормально не могла. Ми обоє відчули один до одного сильний потяг і почали зустрічатися, а через рік побралися. Разом ми вже три десятиліття. У нас дві дорослі доньки і четверо онуків. Ми дуже щасливі разом!» – радіє жінка. Живе Ірина у чоловіка, але не в тій хаті, в яку він привів її з лісу, а побудував нову. Родина дуже дружня і щороку святкує день знайомства пікніком у лісі. На це свято з’їжджаються до Ірини та Василя і діти з сім’ями, і куми, і спільні друзі • Більше унікальних історій у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост