«Бачите, що росіяни за собою лишають? Якщо не їхнє, то або спалене, або зруйноване. Це варвари…»
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує знайомити нас із відважними захисниками і захисницями.
Сьогодні у рубриці «Історії з фронту» – Олег, командир бойової машини гірсько-штурмового підрозділу 128 ОГШБр, молодший сержант
Олег, командир бойової машини гірсько-штурмового підрозділу 128 ОГШБр, молодший сержант
– У росіян стара радянська артилерія. Вона неефективна, але її дуже багато, тому вони стріляють із неї навмання – накривають квадрати, а не конкретні цілі. Зате в них хороша РЕБ (радіоелектронна боротьба), якою вони заважають літати нашим дронам, і добре розвинуті великі ударні безпілотники проти техніки. У нас менше, артилерії, техніки й людей, але ми все одно їх витісняємо. Чому? Бо в нас дуже мотивовані люди, які захищають свою землю. І молодий командирський склад – офіцери з новим, а не радянським мисленням. Вони вчилися в українських академіях і інститутах, бережуть людей і дослухаються до думки особового складу. Плюс до цього сучасна зброя. Я служу з 2014-го і в зоні АТО ми не мали, наприклад, легких американських 60-міліметрових мінометів. А вони дуже зручні й ефективні – компактні, маневрені, скорострільні. До 30 пострілів на хвилину, якщо накривати площу, – це дуже багато. Їх важко виявити, бо ми ставимо їх прямо в окопах на нулі. Міни невеликі, але достатньо потужні, щоб знищити з кількох пострілів кулеметне гніздо чи автоматичний гранатомет. Або натівський автоматичний станковий гранатомет МК із 40-міліметровою гранатою – він набагато кращий за радянський гранатомет. Є ще дуже ефективні протитанкові ракетні комплекси й гранатомети – Javelin, NLAW, AT4… Усе це дуже хороша зброя, яка в умілих руках творить дива.
Зараз для нас велику проблему становлять мінні поля, на яких підривається техніка й піхота. Росіяни мінують територію й дистанційно. Коли стоїмо на нулі, то періодично чуємо звук артилерійського виходу, а приходу немає, тільки характерний звук удару об землю. Це дистанційне мінування. Крім того, вони мінують свої окопи, з яких ми їх витісняємо. Тому коли під час штурму застрибуєш у ворожий окоп, треба про це пам’ятати. Наші сапери якісно працюють, але це дуже важка робота, тому ворожі мінування сповільнюють наш наступ.
Чому я тут воюю, за кого? За свою землю – це по-перше, по-друге, за свою родину. Ми всі пам’ятаємо Бучу й інші міста. Бачите, що вони за собою лишають? Якщо не їхнє, то або спалене, або зруйноване. Це варвари, люди, які не знають своєю історії. Іноді слухаєш, як допитують їхніх полонених, то за голову хапаєшся. Який рівень розвитку, яка освіта? А вони приходять тебе «визволяти». Від чого – від унітазів, холодильників і нормального життя? Я й сам спілкувався з полоненими, тому знаю, що кажу. Що цікаво, полонені з так званих лднр одразу згадують українську. Кажуть: «Мене змусили, у мене мама українка…». Але в мене до таких навіть гірше ставлення, ніж до військових регулярної російської армії. Це зрадники…
Ми штурмовики, тому наш напрямок там, де потрібні штурми. Саме штурмами ми виганяємо ворога й звільняємо свою землю!