Історія медичної сестри 128 бригади, яка рятує життя захисників на Запорізькому напрямку
«Ми всі розуміли, що не виживемо»: історія медичної сестри, яка рятує життя захисників на Запорізькому напрямку.
Оксана Сохань – головна медсестра медичної роти 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. В стабілізаційному пункті на Запорізькому напрямку, вона — єдина жінка серед лікарів. Тут пораненим військовослужбовцям швидко надають всю необхідну допомогу і відправляють далі до мед закладів, повідомляє Суспільне.
Оксана з 2014 року служить у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Сама вона родом з Лисичанська Луганської області. Жінка зізнається, рятувати життя бійців за майже 10 років служби доводилося за різних умов:
«Мені було дуже важко з цивільної медицини, бо я була акушеркою. Я не мала стосунку до вогнепальних поранень взагалі, всьому вчилася прямо там».
Жінка розповідає, початок повномасштабної — був найважчим періодом. Тоді, заїхали на Запорізький напрямок, де військові вели бої за місто Пологи:
«Я перший раз бачила, що з вертольотів скидали і розстрілювали… страшні поранення. І лікарсько-сестринської бригади на той момент не було, бо не було часу їх створювати. Тобто госпіталь на Запоріжжі працював, а ми, медрота, працювали саме на евакуацію і евакуація була саме з місця подій».
Тоді ж, згадує Оксана, стабілізувати поранених бійців доводилося під час руху в автівках:
«Страшно було поки їдеш туди, бо є час думати і ти все це чуєш і просто молишся в машині. Найтяжчі дні в мене були 27 лютого і 3 березня — це Дні народження моєї онуки і сина. Я в машині казала: “Боже, тільки не сьогодні, щоб не зіпсувати дітям дні народження”. Ми всі готові були вмерти, ми всі розуміли, що ми не виживемо».
Евакуюючи поранених бійців, бракувало й ліків — згадує Оксана:
«Був випадок, коли до мене в машину закинули двох хлопців, а в них була дуже сильна контузія. Вони поводилися неадекватно, буйно, десь поривалися бігти. А в мене не було препаратів, щоб їх заспокоїти. Я не знайшла нічого кращого, як заспівати колискову, як своїм дітям. І вони заспокоїлися».
Оксана каже, в медроті всі вони одна родина, навпіл ділять як гіркі, так і радісні моменти:
«Чому нам важко там, на цивілці, там кожен грає якусь роль. А тут ніхто не грає, які є, такі є. Тут не зіграєш».
