Володимир Кличко: «Я не хочу бути другим номером»
Він швидко перетинає терасу і привертає увагу присутніх, навіть не величенним зростом і впізнаваним обличчям. Володимир Кличко рухається із грацією дикого барса – м’яко, стрімко, пружно. Незмінна посмішка, досконала ввічливість видають гарне виховання і звичність до інтересу, який викликає своєю присутністю. Безперечно, людину, яка дала в своєму житті сотні інтерв’ю, здивувати особливо каверзним питанням не вдасться, часу на розмову відведено катастрофічно мало. Але відмовитися від задоволення особисто із людиною, яка зажила звання легенди ще за життя, відмовитися не сила…
– Володимире, професійна кар’єра у родині кадрового військового – не надто звична річ. Як це відбулося у вашій сім’ї?
– Наші батьки, причому – обидва, були проти нашого вибору. Однак, військової муштри у звичному для більшості сенсі, у нас не було. Тому, коли батьки зрозуміли. Що вибір дійсно серйозний, сказали: займайтеся.
– А як може мама спокійно спостерігати, як її синів гамселять інші?
– Мушу Вас виправити: нас ніколи не «гамселили»! Більше того – я б не хотів опинитися в ринзі проти когось із братів Кличко! Зрештою, якби спорт почав шкодити моєму здоров’ю, то я б ним не займався.
– Брати Клички – словосполучення, що стало ідіомою. А у вас присутній синдром молодшого брата?
– Синдром… Ну, це ж поняття може мати й позитивний смисл? Я не уявляю і не розумію, як це – бути одним у родині. Віталій був завжди! От він знає, що таке – жити без брата, я – ні. І дуже вдячний за це батькам!
– Брат не займався «дідівщиною»?
– Коли мене запитують, чи сварилися ми із братом, я щиро кажу – ні! Ми дійсно дуже дружні. Ми – дуже різні, у кожного є слабкі сторони і сильні, але саме цим ми і доповнюємо одне одного. Напевно, завдячуючи батькам, у нас – найкраща родина!
– То переможний бій у 2000 році, коли Ви здобули свій перший чемпіонський титул, проти переможця Вашого брата Кріса Берта став помстою?
– До певної міри! Це було важливим не лише у спортивному сенсі, але й в емоційному. Коли Віталій, через травму, втратив титул у бою проти Берта, а я його знову повернув у «сім’ю» Кличко – для мене було важливо. Точно, як і в боях у Києві, коли в одну ніч ми проводили поєдинки: свій я програв, а Віталій свій виграв. Один завжди іде трохи попереду, підтягуючи другого!
– Ваш спортивний «нік» – «сталевий молот», Віталій – «залізний кулак». Так що ж сильніше: сталь чи залізо?
– Мені ніколи не спадало на думку порівнювати себе із сташим братом. Бокс – це не мордобій, у ньому надто багато спільного із шахами. Це – стратегія і тактика. Мій брат у свої, більше, ніж 40 років, у прекрасній формі і дає фору не одному молодому! Тому не сила «металу» відіграє вирішальну роль. Головне, щоб він не іржавів!
– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що не хотіли б змагатися із закоханим противником. Ви дійсно вважаєте, що любов – нездоланна сила?
– В широкому сенсі – так! Я не можу обирати противника, але якщо розцінювати це почуття так, як я сказав, то я виходжу на бій у стані закоханості: до землі, де народився, до своїх батьків, до матері моїх майбутніх дітей, зрештою, – до справи, якою я займаюся.
– А як Ви налаштовуєтеся на бій?
– Мене мотивує відповідальність і, як не дивно, страх, страх програти! Я згадую Маріуша Ваха, спортсмена із Польщі – спортсмен на півголови вищий за мене. І вперше я дивився в очі супротивника знизу догори і розумів, що зустріти такого хлопця у темному провулку не дуже хочеться! І от зійтися з таким супротивником в бою – відповідальність, до якої, окрім усвідомлення, потрібно готуватися, як слід!
– У переліку «любовей» Ви згадали і любов до землі… А що є Вашою батьківщиною, Володимире?
– Я задаю собі це питання… Батьківщина – земля, де ти народився чи та, де виріс. Я народився в Казахстані і завжди з вдячністю про це пам’ятаю, але я – українець, я маю український паспорт, який не планував і не планую міняти, хоча пропозиції, звичайно, були, у моїх жилах тече українська кров.
– Колись Ви сказали, що гідним завершенням кар»єри Ви б вважали олімпійське золото…
– Ви знаєте, «загадування» – не вдячна справа. Я, приміром, ніколи не думав, що професійно займатимуся боксом, однак, це сталося… Звичайно, про олімпійське золото мріє кожний спортсмен. Час покаже. Коли я вирішу «завершити кар’єру» і чим буду займатися після цього, повідомлю додатково…
– У цьому майбутньому Ви виключаєте політику?
– Я дійсно вболіваю за свою країну, я дуже поважаю свого брата і переконаний, що не достойними справами він не займатиметься. Але, як і на виборах, так і в подальшому житті, наразі, у політичній роботі участі не беру. Я спортсмен і звик бути першим, другим номером, навіть у свого брата я не поки що бути не готовий…
Тетяна ВАШАРГЕЛІ для газети «НЕДІЛЯ»