У центрі Довгого перед демонтованим пам’ятником російському окупантові є сім могил воїнам окупаційної армії
Танцювати на могилах більше не будемо!
Ці могили, згідно Закону України про дерусифікацію-деколонізацію, теж підлягають демонтажу. Більшість із нас, і я в тому числі, думали, що ці могили символічні, але виявилося, що ми помилялися. Там справді перепоховані залишки воїнів. Чисто по-людськи і по-християнськи їх належить перепоховати знову, але вже на кладовище. І це буде зроблено найближчим часом – сільський голова Віктор Михайлович Симканич запросить спеціалістів та організує відповідну роботу згідно Закону.
Треба сказати, що москалі любили і люблять ховати своїх на центральних площах міст і сіл, організовуючи потім відповідні почесті та поклоніння мертвим. Так на головній площі столиці московії зберігається муміфікований труп ідола комуністів лєніна. У кремлівській стіні замуровані діячі тоталітарного режиму. Майже у кожному місті, особливо на окупованих московією територіях, якою донедавна була і Україна, у самісіньких центрах є могили невідомому солдату… Ну, і вічний вогонь. Поклоняючись цим могилам, покладаючи до них квіти, ми поклонялися ворогові, схиляли перед ним голови. Саме цього кацапи і хотіли. Але, нарешті, цій варварській дикунській традиції приходить край.
Перепоховання останків воїнів окупаційної армії у центрі нашого села відбулося 9 травня 1970 року. Організовував усю церемонію керівник гуртка юних слідопитів Юрій Васильович Лапко, здається вже тоді він був і директором восьмирічної школи. На церемонію приїжджала мати одного із загиблих солдатів – прізвища її ніхто вже пригадати не може, але десь у архівах документи мали би зберегтися. Перепоховання відбувалося урочисто, під мелодії духового оркестру. Звісно ж, був і мітинг. У почесній варті біля могил і біля пам’ятника стояли піонери обох наших шкіл. Серед них була і Лідія Василівна Симканич. Саме вона розказала мені про те, що у кожну яму у той день опускалася труна із останками. Тобто, могили є справжніми, а не символічними.
В українській традиції немає такого, щоб ховати своїх героїв у гамірних місцях, на площах, поруч із якими люди часто розважаються, гуляють, співають… Кожне весілля, яке проводилося у ресторані “Полонина” танцювало поруч із могилами. Просто ніхто не звертав на то уваги. А душі покійних хочуть умиротворення і спокою. Навіть душі окупантів, що теж були чиїмось дітьми, чоловіками, батьками… Тож їм набагато краще буде спочивати там, де спочивають усі померлі та загиблі – на цвинтарі. Та і наші священники нарешті відспівають їх по-людськи, бо ховали цих людей відповідно до диявольських комуністичних традицій.
У радянські часи люди не мали вибору – вони воювали, бо їх змусили воювати у тій, москальській по суті, окупаційній армії. Ці семеро теж воювали не із власної волі. Воювали і загинули. Земля їм пухом. Але на цвинтарі.
