В Ужгороді померла заслужена артистка України Надія Гораль – Пономаренко
На 67-му році життя пішла у засвіти солістка Заслуженого академічного Закарпатського народного хору Надія Гораль – Пономаренко.
Сумну новину повідомили на сторінці колективу у фейсбуці. Надія Гораль-Пономаренко пропрацювала в колективі Закарпатського народного хору більше 40 років
Вона – чарівний, ніжний і неповторний голос Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, його коштовна окраса вже багато років. Її «Ой, на плаю вівці пасуть», «Голубка», «Колискова» викликали захват слухачів і в сільській глибинці, і в кращих концертних залах різних куточків світу.
За роки своєї творчої кар’єри вона «відпочивала» лише під час короткої декретної відпустки. Все решта – щоденні репетиції, гастролі, нові пісні. І кожного разу неймовірне хвилювання перед виступом соло, загострене почуття відповідальності, самокритичність.
«Золота колекція» Надії Гораль – це закарпатські народні пісні («Ой, на горі черешенька» в обр.Ф.Копинця), тужливі балади, твори закарпатських авторів («Лебідки» М.Попенка), співочі дуети з Марією Бадидою, заслуженими артистками України Надією Мерцин, Яною Садварій («Ой засвіти місяченьку», «Іванку, Іванку», «Тече вода каламутна»).
Про свій шлях до сцени Надія Гораль розповідала з притаманною їй скромністю і лаконізмом:
«Моє дитинство пройшло на Галичині: в селі Завишень Сокальського району Львівської області. Згадую про це з великою теплотою, бо маючи чотирьох братів, завжди була оточена не лише батьківською, а й щирою братською любов’ю.
Після закінчення школи приїхала до Ужгорода і вступила в музичне училище на вокальний відділ, в клас Георгіни Василівни Бохорської. Я була її першою ученицею по спеціальності – вона лише починала свою педагогічну діяльність. І мала зі мною чимало клопоту, адже в училищі готували академічних вокалістів, а я завжди співала народною манерою. Георгіні Василівні довелося зі мною помучитися, але я дуже вдячна, що вона не намагалася змінити мій голос, а лише «пригладила» його.
До слова, в студентські роки я й не думала про роботу в хорі. Тоді саме був розквіт української естрадної пісні. І я ще під час навчання почала співати в «Дзеркальному залі» ресторану «Корона» – там грав мій брат Олег, який мене й запросив. І маю сказати, мені це непогано вдавалося. Трохи співала також із ансамблем «Кольори Закарпаття», дуже відомому на той час в Ужгороді. Та всю мою подальшу долю визначила пропозиція Миколи Яковича Попенка після закінчення училища піти працювати в Закарпатський хор. Микола Якович зіграв велику в роль у моєму житті, бо саме він мене і виховав як солістку. Я полюбила цей колектив, і все моє життя нерозривно пов’язане з ним.
Моє перше соло в Закарпатському народному хорі – «Ой на плаю вівці пасуть» М.Кречка. Надзвичайно гарна пісня, шедевр нашого «золотого фонду», до якого мені раз у раз доводилося повертатися впродовж усієї кар’єри. Але було й багато інших прекрасних сольних пісень, дуетів. Для мене, спраглої до постійного руху, змін, найбільшим щастям було те, що ми із Закарпатським народним хором свого часу об’їздили весь колишній Радянський Союз, мали надзвичайно цікаві гастролі в різних куточках світу. Я вдячна долі, яка привела мене в Ужгород, а згодом у цей колектив, де я реалізувала себе як артистка, знайшла близьких по духу людей і досі маю змогу займатися улюбленою справою. Бо українська народна пісня – це диво, яке не залишає байдужим нікого. У неї закохуєшся раз і на все життя!»
ЗакарпатПост висловлює щирі співчуття родині та колективу Закарпатського хору.
